Скарлет прикрила рота рукою. Вона зайшла надто далеко й порушила три неписані, обов'язкові до виконання правила Півночі — промовила вголос слово «гроші», нагадала про свою благодійність і вдарила переможеного супротивника. Скарлет поглянула на тіток і в очах її світився сором.
Реставрована порцеляна й латана скатертина наче докоряли їй. «Я ніколи не була щедрою, — подумала вона. — Я могла надсилати їм більше, проте не робила цього».
— Пробачте, — прошепотіла Скарлет і заплакала.
Минув якийсь час, перш ніж Юлейлія витерла сльози й висякала носа.
— Чула, що у Розмарі новий прихильник, — сказала вона тремтячим голосом. — Скарлет, ти його знаєш? Чи цікава він людина?
— З добропорядної родини? — додала Полін.
Скарлет зіщулилася ледь помітно.
— Міс Еленор знає його родину і стверджує, що вони — люди хороші. Розмарі нічого не матиме з ним. Ви ж знаєте яка вона. — Скарлет поглянула на втомлені обличчя своїх тіток з любов'ю та повагою. Вони дотримуватимуться всіх правил і ніколи не порушать їх до самої смерті, не зірвуться, як вона. Жоден південець навмисне іншого не соромитиме.
Скарлет розправила плечі й підняла підборіддя.
— Його звуть Елліотт Маршалл, — мовила Скарлет — Ви такого смішного ще не бачили: худий наче палиця, серйозний як сова. — Скарлет вирішила додати веселощів. — Але певно хоробрий. Бо ж Розмарі як розлютиться, то зможе його підняти й роздерти. — Вона нахилилась до тіток і округлила очі. — Ви ж знаєте, що він — янкі?
Полів із Юлейлією пороззявляли роти.
Скарлет швидко закивала ішовою, підкреслюючи важливість такого відкриття.
— Так от, він з Бостона, — продовжувала вона повільно, надаючи ваги кожному слову. — «Янкіше» вже не буває. Якась велика фірма, що продає добрива, відкрила у нас філіал. Він працює у них менеджером.
Скарлет вмостилася зручніше, приготувавшись залишитись надовго.
Відтак, провівши за розмовами увесь ранок, вона з подивом глянула на годинник і поспішила до коридору по шаль.
— Не слід було мені так довго сидіти, бо я обіцяла міс Еленор повернутися додому до обіду. — Вона закотила очі. — Маю надію, містер Маршалл не нагодиться у гості. Ці янкі ніколи не розуміють, коли їм не раді.
Скарлет поцілувала Полін та Юлейлію біля вхідних дверей і просто сказала:
— Дякую.
— Повертайся й пообідай з нами, якщо той янкі у вас, — захихотіла Юлейлія.
— Неодмінно так і зроби, — сказала Полін. — А ще, якщо можеш, поїдь з нами до Саванни на день народження батька. — Потяг п'ятнадцятого числа, одразу після Меси.
— Дякую, тітонько Полін, однак я не зможу. Ми вже прийняли запрошення на всі денні й вечірні заходи сезону.
— Люба моя, сезон уже завершиться. День святої Цецилії у п'ятницю тринадцятого. Як на мене, це кепська дата, проте іншим наче байдуже.
Скарлет уже погано чула слова Полін. Невже сезон настільки короткий? Вона ж була певна, що матиме достатньо часу, щоб повернути Рета.
— Побачимо, — мовила вона спішно. — Тепер мушу йти.
Скарлет дуже здивувалася, коли застала матір Рета вдома саму.
— Джулія Ешлі запросила Розмарі на обід до себе, — повідомила Еленор. — А Рет пожалів малого Купера. Він вийшов у море.
— Сьогодні? Холодно ж як.
— І то правда. А я лише подумала, що цього року зими не буде, бач як. Учора на перегонах відчула цей холод сповна. Вітер був крижаний. Я трохи змерзла — хоч би не застудитися. — Міс Еленор усміхнулася змовницьки. — Що скажеш, якщо ми пообідаємо просто перед каміном на картковому столику в бібліотеці? Гідність Маніґо буде принижено, проте я переживу, якщо ти теж не проти. То що, пообідаємо лише вдвох?
— Мені цього б дуже хотілося, справді. — Раптом Скарлет відчула, що хоче цього понад усе.
«Чудово було, коли ми отак раніше обідали», — пригадалося їй. До початку сезону. До того як приїхала Розмарі. Голос у голові додав: до того як повернувся Рет. І це правда, хоч як Скарлет не хотіла визнавати. Життя було набагато простішим, коли вона не мусила дослухатися до його кроків, не дивитися на його реакцію та вгадувати, про що він думає.
Тепло вогню так розслабляло, що Скарлет почала позіхати.
— Перепрошую, міс Еленор, то не через вас.
— Не переймайся, я почуваюся так само, — сказала місіс Батлер. — Хіба ж не приємно? — Вона й собі позіхнула. Зрештою обидві жінки почали позіхати по черзі, поки не розсміялися. Скарлет забула, як добре вона почувалася поруч із матір'ю Рета.