— Я так люблю вас, міс Еленор, — вмить випалила Скарлет.
— Я дуже втішена. — Еленор Батлер взяла Скарлет за руку. — Я тебе теж люблю. — Вона стиха зітхнула. — Люблю настільки, що не ставитиму дурних питань, а надто нічого не коментуватиму. Сподіваюся, однак, ти знаєш, що робиш.
Скарлет наїжачилась, проте стрималась і змовчала.
— Я нічого не роблю, — мовила вона й забрала руку.
Еленор проігнорувала гнів Скарлет.
— Як Юлейлія та Полін? — запитала вона звичним тоном. — Я їх уже сто років не бачила. Цей сезон виснажує вкрай.
— У них все гаразд. Поганяють мною як завжди. А тепер ще й намагаються затягнути з ними до Саванни на день народження діда.
— Святий Боже! — вигукнула Еленор. — Ти хочеш сказати, що він досі живий? — запитала вона з недовірою.
Скарлет знову розсміялася.
— У мене й самої така думка сяйнула, але тітка Полін мене б живу збілувала, якби я отаке їй сказала. Йому вже років сто запевне.
Еленор звела брову, рахуючи пошепки.
— Більше дев'яноста, це точно, — мовила нарешті. — Коли він 1820 року побрався з твоєю бабусею, йому було вже під сорок. Я мала тітку — вона давно вже на тому світі, — яка цього пережити не могла. Вона була по вуха в нього закохана; він до неї також приглядався. Проте потім увагу на нього звернула Соланж — твоя бабуся, — й тітка Еліс не мала жодного шансу. Мені в той час було лише десять років, проте я все ж чудово розуміла що й до чого. Еліс намагалася покінчити життя самогубством, тож ця історія набула розголосу.
Така розмова розігнала Скарлет сон.
— А що ж вона зробила?
— Випила пляшечку заспокійливого. То було дуже небезпечно.
— Через діда?
— Замолоду він був дуже цікавим чоловіком. Статним, з виправкою справжнього офіцера. А ще розмовляв з французьким акцентом, звісно. Коли він казав «доброго ранку», то звучав, наче герой опери. Десятки жінок були у нього закохані. Якось чула, як батько казав, що П'ер Робійяр відповідав за дах на церкві гугенотів. Він часом приїздив на служби з Саванни, адже вони правилися французькою. Стіни церкви ледь не репалися від напливу парафіянок, а тарілка для пожертв була наповнена до країв. — Спогади викликали в Еленор усмішку. — Уяви, моя тітка Еліс зрештою одружилася з професором французької літератури з Гарварду. Що ж, уроки мови не минули даремно.
Скарлет воліла, аби міс Еленор не відхилялася від теми.
— Байдуже. Краще розкажіть про діда. І про бабусю. Минулого разу, коли я просила про неї розповісти, ви відмахнулися.
— Навіть і не знаю, як описати твою бабусю, — похитала головою Еленор. — Вона не схожа ні на кого в цьому світі.
— Невже така вродлива?
— І так, і ні. Про бабусю твою говорити нелегко, оскільки вона постійно змінювалася. Еліс була такою... французькою. От самі французи кажуть, що жодна жінка не може бути направду вродливою, якщо вона інколи не буває направду бридкою. Які ж вони проникливі, які розумні. Англо саксонцям зрозуміти їх зась.
Скарлет зовсім не розуміла Еленор.
— В Тарі є її портрет, і вона вродлива, — сказала вона вперто.
— Так, для зображення на портреті вона була вродливою. Твоя бабуся сама обирала: бути вродливою чи ні. Інколи вона була зовсім спокійною і тихою. І можна було забути, що вона поруч. А тоді вона раптом подивиться своїми темними очима, й відчуваєш до неї неймовірну приязнь. Діти її завжди любили. І тварини. Навіть жінки. А чоловіки взагалі глузд втрачали. Твій дідусь був справжнім вояком, звиклим наказувати. Проте бабусі достатньо було всміхнутися, й він перетворювався на її раба. Вона була набагато старшою, але це не мало значення. Вона була католичкою, але це не мало значення. Соланж наполягла, щоб діти були католиками, й він погодився, хоч сам був протестантом. Він і друїдом став би, якби таким було її бажання. Пам'ятаю, якось вона вирішила, що повинна бути оточена рожевим кольором, бо старішає. Дід відмовив, що дозволить хіба рожеве світло лампи, інакше все виглядатиме надто жіночим. Вона ж сказала, що рожеве, а надто якомога більше рожевого, зробить її щасливою. Зрештою, в рожевий колір пофарбували не лише стіни кімнат, а й сам будинок зовні став рожевим. Він робив усе, щоб вона була щаслива. Еленор зітхнула. — У них усе було так шалено, так романтично. Бідака П'єр. Коли її не стало, всередині нього теж щось померло. В будинку він залишив усе так, як було при ній. Боюся, твоїй матері й сестрам доводилося дуже нелегко.
На портреті Соланж Робійяр була зображена в сукні, яка щільно прилягала до тіла, й це наштовхувало на думку, що вона не носила спіднього. «Мабуть, оце й зводило чоловіків з глузду, включно з дідом», — подумала Скарлет.