Селлі дотягнулася до чайника і потрясла його.
— Ще кілька хвилин, і цією заваркою можна буде шкіру дубити. Налити тобі зараз? — Селлі дивилася Скарлет просто у вічі. — Господи, — промовила Селлі повільно. — Ти нічого не знаєш, просто як дитини мала. Пробач, я не здогадувалася. Ось, попий чаю із цукром.
Скарлет всілася назад у крісло. Їй хотілося плакати, хотілося приховати свої сльози. Їй так подобалась Селлі, вона пишалася дружбою з нею, а тепер Селлі виявилася не кращою за сміття.
— Бідолашна, — сказала Селлі. — Якби я знала, не напосідала б на тебе отак. Ну нічого, вважай це дорослою наукою. Ти в Чарлстоні й заміжня за чарлстонцем, Скарлет. Тут не можна прикритися своїми застарілими невинними поглядами, наче щитом. Це старе місто зі старими традиціями, і тут головне думати про почуття оточуючих. Ти можеш собі робити все, що завгодно, але робити це потрібно обережно. Твої власні грішки не повинні зачіпати твоїх друзів. Ти повинна дати іншим змогу прикидатися, що вони не помічають, що ти робиш.
Скарлет не могла повірити своїм вухам. Це зовсім не те саме, що прикидатися, що серветка з ініціалами певної людини належить тобі. Це просто огидно. Незважаючи на те, що Скарлет тричі була заміжня, при цьому кохаючи іншого, вона ніколи не думала про фізичну зраду своїм чоловікам. Вона тужила за Ешлі, мріяла опинитися в його обіймах, однак їй на думку не спадало втекти з дому, щоб провести з ним годину в ліжку.
«Не потрібні мені такі традиції», — подумала Скарлет у відчаї. Вона більше не зможе спокійно дивитися на будь-яку леді з Чарлстона, не замислившись, чи не є вона коханкою Рета або чи не була нею.
Навіщо вона сюди взагалі приїхала? Їй тут не місце. Скарлет не мала бажання перебувати в місті, про яке їй зараз розповіла Селлі Брутон.
— Мені здається, тобі вже час додому. Я щось зле почуваюся.
Селлі слухняно похитала головою.
— Пробач, що засмутила тебе, Скарлет. Можливо, тобі стане легше, якщо знатимеш, що таких, як ти, невинних у Чарлстоні багато, ти не одна, моя люба. Незаміжнім дівчатам і старим леді різного віку не кажуть про те, чого їм краще не знати. Тут є багато вірних дружин, повір. Я — одна з них, і рада цьому. Певна, Майлз стрибав у гречку раз чи два, однак я цього не робила. Можливо, ти така ж. Скарлет, ще раз пробач мою незграбність. От тепер мені справді час. Зберися з думками й допий чай... І будь обережна з Міддлтоном.
Швидкими рухами Селлі одягла рукавички й попрямувала до дверей.
— Зачекай, — вигукнула Скарлет. — Не йди. Я мушу знати. Як її звати?
З ким був Рет?
Селлі розвернула до Скарлет своє мавпяче обличчя, подивившись на неї зі співчуттям.
— Ми не знаємо, — відповіла вона обережно. — Присягаюся. Він покинув Чарлстон дев'ятнадцятирічним юнаком, а в такому віці ходять до борделю чи охочих бідних білих дівчат. Повернувшись додому, він з великою обережністю відкидає усі пропозиції, не ображаючи нічиїх почуттів. Чарлстон не лігво непристойності. Ніхто нікого не змушує постійно стрибати в гречку. Я певна, що Рет вірний тобі.
— Я сама про це дізнаюся.
Щойно Селлі пішла, Скарлет побігла нагору до своєї кімнати й зачинилася там. Вона впала на ліжко й дала волю сльозам.
Перед очима Скарлет спливали гротескні образи Рета з іншими жінками, багатьма іншими жінками з тих, кого вона щодня зустрічала на вечірках.
А вона сподівалася, що він ревнуватиме. Яка ж дурепа!
Коли Скарлет більше несила була зносити ці важкі думки, вона покликала Пенсі, вмилася й напудрила обличчя. Вона не зможе сидіти з міс Еленор, не зможе розмовляти з нею й усміхатися, коли та прокинеться. Їй потрібно було пройтися, хоч трохи.
— Ми йдемо надвір, — сказала вона Пенсі. — Подай пальто.
Скарлет ішла швидко, мовчки, не зважаючи, чи встигає за нею Пенсі. Вона проходила повз високі красиві будівлі Чарлстона, і старі стіни із облупленою ліпниною вже не здавалися їй гордим свідченням витривалості. Натомість, вона бачила, що їм байдуже до перехожих, їхні спини були повернуті на вулицю, а лицем вони стояли до внутрішніх садів за парканами.
Таємниці. Вони зберігають таємниці. Але не одне від одного. Тут усі прикидаються.
28
Коли Скарлет повернулася додому, було вже майже темно. Будинок був мовчазним і непривітним. Крізь гардини, які запинали після заходу сонця, не пробивався жоден промінчик світла. Вона обережно відчинила двері, намагаючись не шуміти.
— Скажи Маніґо, що мені болить голова і вечеряти я не буду, — звеліла вона Пенсі ще в коридорі. — А тоді приходь до мене — допоможеш роздягтися. Я одразу лягаю спати.