Але її розум опосів гарячковий неспокій. Вона так заплуталася, так втомилася.
Колись вона вже була втомлена. Ще гірше, ніж зараз. Коли добиралася до Тари з Атланти, а з усіх боків її оточувала армія янкі, тоді Скарлет не дозволила втомі здолати себе. Коли мала добувати харчі по всій окрузі, вона й тоді не здалася, хоч її руки й ноги наливалися свинцем. Коли збирала бавовник, стерши пальці до крові, коли, наче мул, запрягалася у плуг, коли шукала силу, щоб жити далі незважаючи ні на що, вона не визнавала поразки через утому. Вона й зараз не здасться. Вона не звикла здаватися.
Скарлет сміливо глянула своїм демонам у вічі. Мелані померла... Мамка померла... Рет від неї пішов і сказав, що їхній шлюб помер.
Ось що було найгірше. Те, що Рет пішов. І від цієї трудності вона не відступить. Вона почула його голос: «Нічого не змінилося».
Але ж це неправда! Однак нікуди було від цього дітися.
Треба знайти, як його повернути. Не було такого чоловіка, якого вона не змогла б звоювати, коли вже заповзялася, а Рет же був таким самим чоловіком, як інші.
Ні, він був не такий, як інші чоловіки, і саме тому вона його жадала. Скарлет здригнулася від несподіваного страху. А раптом цього разу вона програє? Раніше, так чи інак, вона завжди вигравала. Завжди добивалася того, що хотіла. До сьогодні.
Над головою хрипко закричала блакитна сойка. Скарлет звела голову, почула ще один насмішкуватий погук.
— Дай мені спокій, — закричала вона. Пташка полетіла геть, пурхнувши перед очима яскраво-блакитним пір'ям.
Треба подумати, згадати, що сказав Рет. Не сьогодні вночі чи вдосвіта, коли Мамка померла. Що він сказав удома, того вечора, коли поїхав з Атланти? Він тоді говорив і говорив, усе пояснював. Тримався так спокійно, так нестерпно терпляче, як тримаються з людьми, що вам байдужі, і ви на них навіть не хочете гніватися.
Її пам'ять вихопила майже забуту фразу, і одразу ж втома де й поділася. Вона знайшла, що шукала. Так, так, вона чітко її пригадала. Рет запропонував їй розлучитися. А потім, коли вона люто відкинула цю пропозицію, він промовив цю фразу. Скарлет заплющила очі, почула його голос у голові. «Я наїжджатиму досить часто, аби не давати приводу для пліток». Вона посміхнулася. Вона ще не перемогла, але в неї був шанс. А шансу достатньо, щоби поборотися. Скарлет звелася на ноги і струсила з подолу і з волосся соснові голочки. Вона, певно, виглядає, як нечупара.
Жовтява від глини річка Флінт котила свої повільні води глибоко в ущелині, над якою росли кедри. Скарлет подивилася вниз і кинула у воду жменю хвоїнок. Вони закрутилися у вирі.
— Пливіть собі, — прошепотіла вона. — Як і я. Не оглядаючись: що було, те загуло. Треба жити далі.
Примружившись, вона глянула на ясне небо. По ньому бігла смужка яскраво-білих хмаринок. Їх підганяв вітер. Похолоднішає, механічно подумала вона. Треба буде тепло вдягнутися сьогодні на похорон. Вона повернула до будинку. Косогір видався їй крутішим, ніж вона пам'ятала. Пусте. Треба повернутися в дім і причепуритися. Заради Мамки треба виглядати охайно. Мамка завжди картала її за нечупарність.
3
Скарлет ледве тримали ноги. Колись, мабуть, її вже поглинала подібна втома, але складно було пригадати. Надто втомилася.
«Я втомилася від похоронів, втомилася від смертей, втомилася, що моє життя зруйнувалося шмат за шматом, і я тепер зовсім сама».
Кладовище у Тарі було не дуже просторе. «Мамці викопали велику могилу, у Меллі була набагато менша — відсторонено зауважила Скарлет, — але Мамка так усохла хіба ж вона більша за Меллі? Навіщо їй така велика могила?»
Небо ясніло синім і сонце іскрило над головою, але вітер шмагав пекучий. Пожовтіле листя розлетілося цвинтарем, розвіяне його подувами. «Скоро осінь, — подумала вона — якщо вже не настала. Я колись так любила цю сільську осінь і кінні прогулянки лісом. Земля була вся, наче позолочена, а повітря п'янило, як сидр. Колись дуже давно. У Тарі не було пристойного верхового коня з того часу, як помер тато».