О, дякувати Богу, Рет уже йшов.
— Я б пікали не віддав твою чарівну дружину, якби ти не був настільки більшим за мене, Рете. — Майлз нахилився і поцілував Скарлет руку. — Для мене це велика честь, мем.
— І велике задоволення для мене, сер, — відповіла вона, присівши в реверансі.
— Боже мій, — протягнув Рет, — тепер я можу благати Селлі утекти зі мною. Вона відмовляла мені протягом останньої години, але раптом цього разу пощастить.
Вони утрьох пішли, сміючись, на пошуки Селлі. Вона сиділа на підвіконні, тримаючи в руках свої туфлі.
— Хто казав, що ознакою ідеального балу є стерті до дірок туфлі? — жалісно промовила вона. — Я казала, а тепер маю мозолі на ногах.
Майлз узяв її на руки.
— Я понесу тебе вниз, нещасна жінко, але потім ти взуєшся, як належить поважній леді, і пошкандибаєш на вечерю.
— Грубіян! — відповіла Селлі. Скарлет помітила, як вони дивились одне на одного, і в серце її заповзла заздрість.
— Про що таке цікаве ви так довго говорили з Едвардом Купером? Я помираю з голоду. — Вона подивилась на Рета, і їй стало ще гірше. «Не буду зараз про це думати. Не буду псувати цей прекрасний вечір».
— Він розказав мені, що через мій поганий вплив у Томмі знизились оцінки в школі. І як покарання він продасть маленький човен, який хлопчик так любить.
— Як жорстоко! — вигукнула Скарлет.
— Хлопчик отримає його назад. Я його викупив. А зараз ходім повечеряємо, поки ще не з'їли всіх устриць. Вперше в житті, Скарлет, у тебе буде більше їжі, ніж ти зможеш з'їсти. Навіть леді напихаються донесхочу. Це традиція. Сезон закінчився, наближається Великий піст.
Одразу після другої години двері Ірландського Холу відчинилися. Юні темношкірі хлопчики, які відповідали за освітлення, позіхаючи розійшлися по своїх місцях, щоб посвітити дорогу гостям. Як тільки вони запалили свої ліхтарі, до будівлі під'їхав темний трамвай. Водій засвітив блакитну круглу лампу на даху трамвая і подовгасті ліхтарі біля дверей. Коні цокали копитами і трусили гривами. Чоловік у білому фартуху змітав з полотняної доріжки опале листя, потім відсунув масивну залізну клямку і відчинив навстіж ворота. Він зник у темряві, як тільки з будинку долинули голоси гостей. На три квартали розтягнувся ланцюг карет, які чекали своєї черги, щоб забрати пасажирів.
— Прокиньтеся, вони вже йдуть, — гаркнув Єзекіїль сонним хлопцям у лакейських лівреях. Вони сіпнулись від його штурхана, усміхнулись і злізли з лавочки вниз.
Люди висипали на вулицю крізь розчинені двері, гомоніли, сміялися, зупинялися на веранді, не бажаючи закінчувати цей вечір. Як і у всі попередні роки, говорили, що найкращий Бал святої Цецилії, який коли-небудь влаштовували, найкращий оркестр, найкраща їжа, найкращий пунш, найкращий вечір, який тільки у них був.
Водій трамвая казав своїм коням:
— Я відведу вас у стайню, хлопці, не хвилюйтесь. — Він потягнув за важіль біля своєї голови, і відполірований до блиску дзвіночок, що висів біля блакитної лампи, подав сигнал.
— Добраніч, добраніч! — гукали слухняні пасажири гостям, що залишались на веранді, і потім одна пара, потім три, а потім ціла зграя молодих людей побігли білою полотняною доріжкою. Старші люди усміхалися і жартували з невгамовності молодих. Вони рухалися неспішним, поважним кроком. Але інколи навіть ця поважність не допомагала їм приховати деяку непевність у ногах.
Скарлет потягнула Рета за рукав.
— О Рете, поїдьмо трамваєм. Зараз таке свіже повітря, а в кареті так душно.
— Після зупинки нам доведеться ще добряче пройтись.
— Байдуже. Я залюбки прогуляюсь.
Він глибоко вдихнув свіже нічне повітря.
— Я також, — сказав він. — Я скажу мамі. Іди до трамвая і займи нам місця.
Їм не довелося довго їхати. Трамвай повернув на схід на Брод-стрит, лише за квартал звідти, і поважно поїхав тихим містом до кінця вулиці, де стояло поштове відділення. Поїздка була веселим і галасливим продовженням вечірки. Коли трамвай повернув за ріг, троє життєрадісних чоловіків почали співати пісню, яку підхопили майже всі пасажири переповненого трамвая: «О дорога Рок-Айленд, судова дорога! Дорога Рок-Айленд, сюди ми приїдемо...»