— Ходімо, — покликав він.
Щось у його голосі її насторожило. «Він щось замислив, — подумала Скарлет, — але я не дозволю йому мене ошукати».
Вона й не думала, що човен буде такий малий. Чи що на нього доведеться спускатися довгою драбиною, блискучою і слизькою на вигляд. Скарлет глянула на Рета зі звинуваченням у погляді.
— Скоро відплив, — пояснив він. — Тому треба було дістатися сюди до половини десятої. О десятій почнеться відплив, і нам буде складно вийти у затоку. Звісно, потім так буде простіше піднятися рікою назад до причалу... Якщо ти точно вирішила, що хочеш Їхати.
— Точно, дякую. — Скарлет схопилася рукою в білій рукавичці за перекладину і розвернулася, готова спускатися.
— Стій! — зупинив її Рет.
Вона глянула на нього із виразом кам'яної рішучості на обличчі.
— Я не настільки прагну уникнути годинної прогулянки, щоб дозволити тобі скрутити в'язи. Драбина дуже слизька. Я буду спускатися перед тобою, щоб ти не послизнулася в непрактичних міських черевиках. Почекай, я підготуюся.
Він розпустив зав'язки мішка і вийняв пару брезентових черевиків на гумовій підошві. Скарлет споглядала у мовчазній упертості. Рет не поспішав — він повільно зняв чоботи, взув черевики, сховав чоботи у наплічний мішок, зав'язав мотузки вигадливим вузлом.
Тоді раптом підняв на неї погляд і так яскраво всміхнувся, аж їй перехопило дух.
— Ні з місця, Скарлет, мудрий знає, коли його переможено. Я знесу мішок і вернуся по тобе.
Не встигла Скарлет зрозуміти, що відбувається, як він закинув мішок за спину і вже за мить опинився на середині драбини.
— Ти злетів по драбині, як блискавка! — сказала вона із щирим захватом, коли Рет повернувся.
— Радше, як мавпа, — виправив він. — Ходімо, люба, час і хвилі не чекають ні чоловіків, ні навіть жінок.
Скарлет не вперше було лізти драбиною, і вона не боялася висоти. Дитиною вона залазила на самісінький вершечок дерев, де гойдалися тонші гілки, і так легко піднімалася по вузькій драбині на сіновал у сараї, ніби то були широкі парадні сходи. Але вона була вдячна Рету, що притримував її рукою за талію на порослих ряскою і водоростями щаблях, і дуже рада, коли ступила на відносно безпечний малий човен.
Вона тихо сіла на лавку на кормі, поки Рет перевірив на міцність канати і швидко прикріпив білі вітрила до щогли. Поки ще не здійняті, вони купою вкривали увесь ніс човна і навіть частину відкритої рубки.
— Готова? — спитав він.
— О, так!
— Ну то відчалюємо.
Він відв'язав канати, якими дрібний шлюп був припнутий до причалу, і відштовхнувся від укритого черепашками пірса.
— Сиди, де сидиш, і опусти голову на коліна, — наказав Рет.
Він підняв клівер, вивільнив гардель і шкот, і вузьке вітрило надулося вітром, м'яко лягаючи у бейдевінд.
— Ну ось, — Рет сів на лавку поруч зі Скарлет, узяв стерно під лікоть і обома руками почав підіймати гротове вітрило. Човен заскрипів, заскреготів. Скарлет поглядала скоса, не підводячи голови. Рет мружився проти сонця і зосереджено хмурився, але здавався щасливим — щасливішим, ніж вона колись його бачила.
Головне вітрило помалу випростувалося і з гучним ляскотом ураз напнулося вітром. Рет розсміявся.
— Молодчинка! — гукнув він.
Скарлет розуміла, що це він не до неї.
— Готова вертатися?
— О ні, Рете! Ніколи! — Скарлет була у захваті від вітру і моря, не помічаючи, що її сукню всипали мокрі бризки, черевики повні води, рукавички остаточно зіпсовано, так само, як і капелюх міс Еленор, а парасолю вона загубила. Думок не було, тільки відчуття. Вітрильник був лише шістнадцять футів завдовжки, його корпус подекуди ледь на кілька дюймів підіймався над морем. Він ковзав по водній гладі, наче мале звірятко — то виповзав на вершину, а тоді пірнав униз так стрімко, що в животі у Скарлет лоскотав холодок. Солоні бризки летіли в обличчя і розтулений від захвату рот. Вона була частиною цього світу — вона була і вітром, і водою, і сіллю, і сонцем.
Рет поглянув на її захоплене обличчя, усміхнувся із намоклого дурного тюлевого банта в неї на підборідді.
— Нахились, — наказав він і повернув стерно на короткий галс проти вітру. Ще трохи поплавають.
— Хочеш покермувати? — запропонував він. — Я тебе навчу.
Скарлет похитала головою. Вона не хотіла кермувати, їй і так було добре.
Рет знав, яка це небачена для Скарлет річ — не схопитися за стерно, розумів, як глибоко відгукується в її душі радісне відчуття свободи. У молодості він часто і сам відчував такий захват. Навіть тепер іноді йому траплялося переживати такі миті, і це знову і знову виводило його в море у пошуках більшого.