Вона глянула на надгробки. Джералд О'Гара, народився в графстві Міт, Ірландія. Еллен Робійяр О'Гара, народилася у Саванні, Джорджія. Джералд О'Гара-молодший. Три дрібні надгробки в ряд, усі однакові. Брати, яких вона ніколи не знала. Принаймні Мамку ховають тут, поруч із «міс Еллен», її першою улюбленицею, а не коло рабів. «Сьюлін весь дім на ноги криком підняла, але я виграла цю суперечку, щойно Вілл став на мій бік. Вілл коли щось надумає, то вже не відступить. Шкода, що він так затято відмовляється брати у мене гроші. На будинок дивитися страшно.
І на кладовище також, коли вже на те. Все поросло бур'янами, таке убоге. І похорон цей такий убогий, Мамці би не сподобався. Цей чорний пастир плете і плете, а він її навіть не знав, б'юся об заклад. Мамка таких не терпіла, вона була римо-католичкою, як і всі у домі Робійярів, крім дідуся, а він там нічого не вирішував, якщо вірити Мамці. Треба було привезти священика, але найближчий аж у Атланті, а це кілька днів дороги. Бідна Мамка. І бідна мама також. Вона помирала, і ховали її також без священика. І тата також, але йому це, мабуть, не стільки важило. Він завжди куняв під час маминих щовечірніх молитов».
Скарлет окинула зором недоглянуте кладовище, тоді облізлий фасад будинку. Добре, що матір цього не бачить, подумала вона, переживаючи гострий укол злості і болю. Це би розбило їй серце. Висока, зграбна материна постать — на мить — постала Скарлет перед очима, ніби Еллен О'Гара приєдналася до жалобної церемонії. Завжди бездоганно охайна, із вічним шитвом у білих руках — або вже в рукавичках, готова поспішити у вічних своїх милосердних справах, завжди тихоголоса, завжди у клопотах, щоб не порушився де бездоганний порядок, яким відзначалося життя в Тарі під її наглядом. «Як їй це вдавалося? — Скарлет не могла втримати німого крику. — Як вона робила світ таким чудовим одною лише своєю присутністю? Ми тоді всі були такі щасливі. Хоч би що сталося, мама все могла виправити. От якби вона зараз була тут! Вона би пригорнула мене, і всі негаразди би зникли.
Ні, ні, добре, що її тут нема. Її би так засмутило те, що сталося з Тарою, що стало зі мною. Вона би в мені розчарувалася, і я би цього не витримала. Тільки не це. Я не буду про це думати, не буду. Подумаю про щось інше — цікаво, чи вистачило Делайлі мізків накуховарити щось на поминки. Сьюлін-бо і гадка не промайне, та і жаба її задушить годувати жалобників.
Вона би й не обідніла — тут майже нікого нема. Хоч і цей чорношкірий проповідник із вигляду їсть за двадцятьох. Якщо він зараз не перестане патякати про спочинок із Авраамом і перехід через ріку Йордан, я закричу. Ці три жердини, які він кличе жіночим хором, єдині, хто тут не сіпається зі стиду. Оце так хор! Бубни і негритянські псалми! Мамці пасувало би щось урочисте латиною, а не пісня, як ми «Підіймаємся сходами Якова». О який же це несмак. Добре, що майже нікого немає, тільки Сьюлін і Вілл, і я, діти і слуги. Принаймні всі ми направду любили Мамку, і нам болить, що її не стало. Очі Здорованя Сема почервоніли від сліз. І бідолаха Порк теж усі очі виплакав. Боже, це ж у нього майже вся голова біла як молоко, я й не думала, що він так постарів. Зате Ділсі точно вже не виглядає на свій вік, хай би скільки їй там було, а не змінилася анітрохи відтоді, як вперше прийшла до Тари...»
Виснажений, очманілий мозок Скарлет раптом пройняла гостра думка. А що тут узагалі роблять Ділсі й Порк? Вони вже роками не працюють у Тарі. Відтоді, як Порк став лакеєм Рета, а Ділсі, його дружина, пішла в дім Мелані за няньку для Бо. Звідки вони взялися тут, у Тарі? Їм і дізнатися про смерть Мамки не було звідки. Хіба що їм сказав Рет.
Скарлет озирнулася через плече. Невже Рет повернувся? На кладовищі його не було. Щойно служба закінчилася, вона попрямувала до Порка. Хай Вілл і Сьюлін самі розбираються із балакучим проповідником.
— Яка сумна днина, міс Скарлет, — у Порка в очах досі стояли сльози.
— Так, Порку, сумна, — погодилася вона. Скарлет знала: не можна його квапити, бо ніколи не вивідаєш те, що хочеш знати.
Скарлет повільно ішла поруч зі старим служником, слухаючи його спогади про «місте' Джералда», і про Мамку, і про ранні дні Тари. Вона вже й забула, що Порк служив ще її батьку і приїхав до Тари з Джералдом, коли тут ще нічого не було, тільки згарище замість дому і порослі чагарниками поля. Це ж Порку, мабуть, сімдесят а чи й більше.
Потрохи вона випитала все, що хотіла. Рет повернувся у Чарлстон, назовсім. Порк спакував усі Ретові речі й відправив на станцію, звідки їх доставлять господарю. Це був його останній обов'язок у ролі Ретового лакея, тепер він на пенсії, а на прощання отримав ще добру винагороду — вистачить на будиночок, де собі вже захоче.