— Звісно, що так.
— Як?
— Нас приб'є до берега течією, зараз приплив. Нас віднесе туди, звідки ми відчалили.
Скарлет кивнула у темряві. Вона пам'ятала, скільки галасу було, щоби відчалити до того, як зміниться течія. Ніщо в голосі Рета не зрадило іншого: він знав, що сильний штормовий вітер зведе нанівець тягу припливу. Штормом їх може винести через гирло затоки далеко в Атлантичний океан.
— А скоро ми туди дістанемося? — спитала Скарлет жалібно. Ноги були як колоди, ще й Рет їй мало шкіру з плечей не здирав своїм розтиранням.
— Не знаю, — відповів він. — Тобі знадобиться вся твоя мужність, Скарлет.
Він же говорите так урочисто, як на проповіді! Рет, якому завжди все смішки. О Господи! Скарлет залізною волею відсунула жах і паніку та через силу почала ворушити ослабленими ногами.
— Мені не так потрібна мужність, як щось поїсти, — сказала вона. — Якого біса ти не вхопив ту брудну стару торбу, коли ми перевернулися?
— Мішок прив'язаний під носом вітрильника. Господи, Скарлет, твоя ненаситність може нас врятувати. Я вже й забув про нього. Молися, щоби з ним нічого не сталося.
Ром розходився життєдайним теплом по її стегнах, ногах і ступнях, і Скарлет почала бовтати ними у воді. Застояна кров текла у кінцівках, і це було дуже боляче, але Скарлет приймала цей біль із вдячністю. Це означало, що вона жива і ціла. «Леле, ром, мабуть, кращий навіть за бренді», — подумала вона після другої порції. Зігрівало точно незле.
Шкода, що Рет дозволяв тільки маленькі ковточки, і то нечасто, але вона знала, що так правильно. Жахливо буде, якщо тепло у пляшці закінчиться раніше, ніж вони безпечно дістануться суші. А поки Скарлет навіть змогла приєднатися до Рета, вшановуючи їхній трофей. «Йо-хо-хо ще й і пляшка рому!» — підспівувала вона йому після кожного наступного рядка матроської пісні.
А потім Скарлет на думку спала «Люблю тебе, горня моє», і вони співали далі.
Їхні голоси так гучно звучали під перевернутим вітрильником, що можна було вдавати, ніби вони не слабшають, а тіло не ціпеніє від холоду. Рет обійняв Скарлет і притулив до себе, щоб ділитися своїм теплом. І вони співали всі свої улюблені пісні, які тільки могли пригадати, поки ковтки рому не ставали все частішими і все менш помічними.
— А може, «Жовту троянду Техасу»? — запропонував Рет.
— Ми її вже двічі співали. Заспівай ту пісню, яку так любив тато, Рете. Я пам'ятаю, як ви двоє брели по вулиці разом в Атланті і верещали, як різані свині.
— Та заспіваю — і д' речі, наші голоси звучали янгольським хором, — сказав Рет, наслідуючи і]іландський говір Джералда О'Гари. Він заспівав перший куплет «Візок дорогою котив», а шлім зізнався, що далі не знає. — Ти, мабуть, пам'ятаєш кожне словечко, Скарлет. Заспівай мені.
Вона би хотіла, але не мала сили.
— Я забула, — сказала, щоб не зізнатись у слабкості.
Вона так втомилася. Якби лишень схилити голову на Ретові груди, притулитися до його тепла і заснути. Його руки так чудово її обіймали. Скарлет опустила голову — неможливо більше гримати, така тяжка. Рет її струсонув.
— Скарлет, ти мене чуєш? Скарлет! Я відчуваю зміну течії, присягаюся, ми вже коло берега. Ти не можеш здатися тепер. Ну ж бо, люба моя, покажи мені свою витримку. Тримай голову, моя крихітко, ми вже майже на березі.
— ...так холодно...
— То ти клята боягузка?...Скарлет О'Гара! Треба було лишити тебе в Атланті для Шермана. Ти не варта порятунку.
Слова повільно дійшли до її потьмареної свідомості, і злість заледве ворухнулася всередині. Але цього було досить. Скарлет розплющила очі і підняла голову назустріч ледь почутому виклику.
— Глибоко вдихни, — скомандував Рет. — Ми пірнаємо.
Великою долонею він закрив їй носа і рота, притиснув до себе і потягнув із собою під воду, долаючи слабкий опір. Вони виринули на поверхні, і перед ними здіймався ряд високих, здиблених хвиль.
— Ще трохи, кохана, — видихнув Рет. — Ми майже там.
Голова Скарлет лежала на його лікті, і він підтримував її чавунну вагу, вміло долаючи хвилі в ту мить, як вони слабшали і розсипалися бризками, та покладався на їхню силу, щоб дістатися мілини.
Дрібний дощик здувало вітром, і струмені летіли мало не паралельно до води. Рет притулив нерухоме тіло Скарлет до грудей і схилився над ним, колінкуючи у білій піні при березі. Далеко позаду нього здійнялася височенна хвиля і понеслася до берега, вигнулася, закрутилася на вершечку, а тоді поцяткована піною сіра вода вдарила, вистрибнула на берег і вгатила Рета у спину всім свої крученим тілом. Він тільки сильніше схилився над Скарлет, закриваючи її собою.