Щойно хвиля відійшла, тепер уже безсила, він нетвердо став на ноги і спотикаючись побрів углиб берега, притискаючи Скарлет до себе. На босих ногах лишилось не менше сотні порізів від гострих уламків черепашок, якими жбурнула у нього хвиля, але він не зважав. Грузнучи у піску, Рет зірвався на незграбний біг до просвіту серед ряду величезних дюн і спустився у подібне на чашу заглиблення, захищене від вітрів. Там він обережно поклав Скарлет на м'який пісок.
Він кликав її на ім'я змову і знову, поки не зірвав голос, і розтирав усе її тіло, холодне і Гніде, обома руками, намагаючись повернути до життя. Її заплутане блискуче чорне волосся розсипалося круг її голови і по плечах, чорні брови і вії разюче виділялися на побілілому мокрому обличчі. Рет гарячково поплескав її по щоках тильним боком пальців.
Коли Скарлет розплющила очі, вони пломеніли, наче смарагди, і Рет не стримав переможного крику.
Пальці Скарлет зачерпнули сипку твердь злежапого від доіцу піску.
— Земля, — сказала вона і заплакала, задихаючись від ридань.
Рет одною рукою охопив її за плечі, підняв і посадив спиною до себе, підтримуючи її слабке тіло. Другою рукою він торкався її волосся, щік, губ, підборіддя.
— Мила моя, життя моє. Я боявся, що тебе втратив. Я боявся, що тебе вбив. Я боявся... О Скарлет, ти жива. Не плач, найдорожча моя, все вже позаду. Ти в безпеці. Все гаразд. Все...
Він поцілував її у чоло, виціловував шию і щоки. Смертельна блідість почала сходити з її обличчя, і Скарлет закинула голову, відповідаючи на його поцілунки своїми.
І не було вже холоду, не було дощу, не було слабкості — тільки Ретові губи горіли на її вустах, його долоні жаром обпалювали її тіло. Його сильні м'язи напружились під її пальцями, коли вона стиснула його плечі. І як зачастив її пульс, коли він цілував її шию, і як його власне серце билося під її долонями, коли вона заплутала пальці у кучерях на його грудях.
«Так! Я пам'ятаю, то був не сон. Так, це мене затягує темний вихор і затуляє весь світ, і робить мене живою, такою живою і вільною, і підкидає цим виром до центру сонця».
— Так! — кричала вона знову і знову, відповідаючи на Ретову пристрасть своєю власною, на його бажання — своїми. Поки у запаморочливій веремії і нестямі екстазу не лишилося більше ні слів, ні думок, тільки злиття, непідвладне ні розуму, ні часові, ні цілому світові.
32
«Він кохає мене! Яка я була дурна, що сумнівалася в цьому, адже я точно, точно це знала», — Скарлет ліниво задоволено всміхнулася розпухлими губами і повільно розплющила очі.
Рет сидів біля неї, вткнувшись обличчям у підтягнуті до грудей коліна.
Скарлет розкошуючи потягнулася. Вперше за цей час вона відчула, що пісок дряпає шкіру, зауважила довколишність. «Леле, це знову пустився дощ. Ми тут на смерть застудимося. Треба знайти якийсь прихисток, перш ніж знову кохатися, — у неї на щоках заграли ямочки, і вона придушила смішок. — А може, й не треба, ще недавно погода нас зовсім не обходила».
Вона простягнула руку і провела нігтями по лінії Ретового хребта.
Він сахнувся убік, ніби вона торкнулася його розпеченим залізом, і швидко розвернувся до неї обличчям, тоді скочив на ноги. Його лице було незворушне і не зраджувало нічого.
— Я не хотів тебе будити, — сказав він. — Відпочинь, якщо зможеш. Я пошукаю, де тут можна обсохнути і розкласти вогонь. На всіх цих островах мають бути хатинки.
— Я піду з тобою, — Скарлет спробувала звестися на ноги. Ноги її вкривав Ретів светр, її власний також обліпив її обважнілим від води тягарем.
— Ні. Ти лишаєшся тут. — І він почав дертися вгору по крутих дюнах. Скарлет здивовано роззявила рота, не вірячи власним очам.
— Рете! Ти не можеш мене покинути. Я тобі не дозволю.
Але він не звертав уваги і навіть не розвернувся. Скарлет залишалося тільки дивитись йому вслід. До його широкої спини пристала намокла сорочка.
На вершині дюни він завмер. Повільно покрутив головою, глянув в один бік, в інший. Тоді його згорблені плечі випросталися. Він розвернувся і хвацько з'їхав униз піщаним схилом.
— Там є хатина. Я знаю, де ми. Вставай. — Рет простягнув руку, допомагаючи Скарлет піднятися. Вона радо за неї вхопилася.
Якісь чарлстонці побудували на ближніх островах хатинки, щоб ловити прохолодний морський бриз у спекотні й вологі дні довгого південного літа. То був сховок, куди втікали від міста і міської педантичності — маленькі незугарні хижі з глибокими затіненими кружганками, оббиті пошарпаними дошками і зведені на просякнутих креозотом брусах, щоби здійматися над пекучими влітку пісками. Здавалося, покинута хатина, яку знайшов Рет, не вистоїть під холодною зливою та ударами вітру. Але він знав, що ці острівні будиночки стояли тут роками, а всередині є кухня і грубка, де можна приготувати їжу. Чудовий прихисток для тих, хто порятувався у кораблетрощі.