Він виламав вхідні двері одним ударом ноги. Скарлет зайшла всередину слідом за ним. Чого він мовчить? Він заледве слово сказав, навіть коли ніс її на руках через хащі дрібних чагарників, що росли довкола піщаних дюн. «Я хочу, що він зі мною поговорив, — подумала Скарлет, — щоб він сказав, як сильно він мене кохає. Бачить Бог, я довго на це чекала».
Він знайшов потріпане клаптеве покривало у шафі.
— Знімай мокрий одяг і загорнися в ось це, — сказав він і кинув покривало їй на коліна. — Я за хвилину розпалю вогонь.
Скарлет кинула порвані панталони зверху мокрого светра і закуталася покривалом. Воно було м'яке і приємне на дотик. Вона загорнулася в нього, як у шаль, тоді сіла на тверде кухонне крісло. Вона сховала ступні у завернутий на підлозі край покривала, як у конверт. Вперше за багато годин їй було сухо, але вона дрижала.
За кухнею була веранда, і Рет знайшов там ящик із сухими дровами. За кілька хвилин у великому каміні вже горів маленький вогник. Майже відразу він уп'явся у розкладені полінця, і тут же з тріском здійнялося високе оранжеве полум'я, освітивши Ретове похмуре обличчя.
Скарлет подибала до каміна, щоби погрітися при вогні.
— А ти чому не знімаєш мокрий одяг, Рете? Я поділюся з тобою покривалом, воно чудове, ти відразу зігрієшся.
Вона опустила очі, ніби збентежена власною прямотою. Її густі вії затріпотіли на щоках. Рет мовчав.
— Все одно знову намокну, щойно вийду з хатини, — нарешті сказав він. — Ми всього за кілька миль від форту Моултрі. Я приведу допомогу. — І вийшов у малу комірчину, прилеглу до кухні.
— На біса той форт Моултрі! — Скарлет хотіла, щоб він перестав ритися в коморі. Як із ним розмовляти, якщо він в іншій кімнаті?
Рет вийшов із пляшкою віскі в руці.
— На полицях порожньо, — сказав він зі смішком, — але все найнеобхідніше знайшлося.
Він відкрив буфет та дістав дві чашки.
— Достатньо чисті, — вирішив він, — я нам наллю. — І поставив пляшку та чашки на стіл.
— Я не хочу пити. Я хочу...
Рет перебив, не давши їй закінчити.
— Я мушу випити, — він налив віскі в чашку десь до половини, випив одним довгим ковтком і струсонув головою. — Не дивно, що вони його тут покинули, паршиве пійло. І все ж... — він налив ще раз.
Скарлет спостерігала за ним із поблажливою усмішкою. Бідолашка, як він перехвилювався. Коли вона заговорила до нього, в її голосі було тепло і терпіння.
— Що ти так сіпаєшся, Рете. Ти ж мене не збезчестив чи щось таке. Ми одружені люди, які кохають одне одного, ото й усього.
Рет дивився на неї поверх чашки, тоді обережно поставив її на стіл.
— Скарлет, те, що там сталося, не має нічого спільного з коханням. Це було торжество порятунку, от і все. Звичайна справа після кожної битви у час війни. Чоловіки, які вижили у бою, падають в обійми першої-ліпшої жінки на своєму шляху і доводять собі, що все ще живі, користуючись її тілом. У цьому випадку ти так само скористалась моїм, бо ледве порятувалася від загибелі. Кохання тут ні до чого.
Від його різких слів Скарлет забило дух.
Але тоді вона згадала його хрипкий голос, як він шепотів їй «люба моя», «життя моє», «кохаю тебе», повторюючи це раз у раз. Що би Рет не казав тепер, він кохає її. Вона знала це у самісінькій глибині душі — там, де не було місця брехні. «Він же досі боїться, що я не кохаю його насправді! Ось чому він не зізнається, як сильно любить мене».
Вона ступила до нього ближче.
— Можеш казати, що хочеш, Рете, але я знаю правду. Я кохаю тебе, а ти — мене, і ми кохалися, щоб довести це одне одному.
Рет ковтнув віскі. Тоді різко розсміявся.
— Ніколи не знав, що ти таке дурненьке романтичне дівчисько, Скарлет. Ти мене розчаровуєш. Раніше в твоїй малій голові водилися якісь мізки. Дикунське похапливе злягання не можна плутати з коханням. Хоча бачить Бог, це трапляється досить часто, щоб церкви повнилися вінчаннями.
Скарлет ступила до нього знову.
— Тороч собі, поки не посинієш, але я знаю правду.
Вона стерла долонею сльози, що котилися по обличчю. Зараз вони стояли так близько. Скарлет відчувала запах солі на його шкірі, запах віскі у його подиху.
— Ти кохаєш мене, — схлипнула вона, — кохаєш, кохаєш.