Вона потягнула руки до Рета, впустивши покривало на підлогу.
— Обійми мене і скажи, що ти мене не кохаєш, і тоді я тобі повірю.
Ретові долоні різко охопили її за голову, він притягнув її до себе і поцілував із таким напором і силою, що в неї точно залишаться синці. Скарлет зчепила руки в нього на шиї, його долоні опустилися на її горло, на її плечі, і вона віддалася забуттю.
Але раптом він охопив її зап'ястя і силою розчепив її руки, розірвав обійми, відступив і його губи більше не шукали її вуста. Він віддалявся.
— Чому? — крикнула вона. — Ти ж хочеш мене.
Він відштовхнув її, відпустив і спотикаючись відсахнувся — так несвідомо рятуються від небезпеки. Скарлет іще не бачила, щоб він настільки втрачав контроль над своїм тілом.
— Так, бачить Бог! Я тебе хочу і за тобою гину. Ти — отрута в моїй крові, Скарлет, сухоти моєї душі. Я знав чоловіків, які жадають опіуму так само, як я тебе. Я знаю, чим закінчується така залежність. Такий чоловік стає рабом, спочатку втрачає волю, тоді життя. Зі мною так майже сталося, але я вирвався. Я не ризикуватиму так знову. Я не знищу себе заради тебе. — Він кинувся з хатини просто в бурю.
Вітер завивав крізь прочинені двері, кригою обпікав оголену шкіру Скарлет. Вона вхопила покривало з підлоги і завинулася в нього. Опираючись сильним подувам, добрела до порога, але крізь стіну дощу годі було щось розгледіти. Їй знадобилися всі сили, щоб зачинити двері. Більше в неї сил не лишилося.
Губи її досі горіли від Ретового поцілунку, але тіло дрижало від холоду. Скарлет скрутилася на підлозі перед вогнем, щільно загорнувшись у покривало. Вона так сильно, сильно втомилася. Вона подрімає, поки Рет не вернеться.
І впала у глибокий сон, більше схожий на кому.
— Виснаження, — сказав військовий лікар, якого Рет привів із форту Моултрі, — і переохолодження. Чудо, що ваша дружина не померла, містере Батлер. Сподіваймося, вона зможе ходити — циркуляція крові в ногах майже припинилася. Загорніть її в оті покривала і віднесімо її у форт.
Рет швидко вкутав нерухоме тіло Скарлет і підняв її на руки.
— Віддайте її сержанту. Ви й самі в не дуже хорошій формі.
Скарлет розплющила очі. Затуманеним розумом вона ще усвідомила, що навколо — сині мундири. Тоді її очі закотилися. Лікар стулив її повіки пальцями, звичними до польової медицини.
— Швидше, — сказав він. — Ми її втрачаємо.
— Випий ось це, мила, — це був жіночий голос, лагідний, але твердий. Вона його майже впізнала. Скарлет слухняно розтулила рота. — От хороша дівчинка, ну, ще ковточок. Ні, не треба м'ні корчити такі страшні гримаси. Хіба ти не знаєш, що як будеш ся кривляти, то так личко і лишиться? І що ти тоді будеш робити? Красива дівчинка, а така негарна кривляка. Ось краще. Відкрий ротика. Ширше. Ти м'ні вип'єш все це гаряче молоко з ліками, навіть якщо на це піде весь тиждень. Ну ж бо, ясочко. Я туди домішаю цукру.
Ні, це не Мамка. Такий подібний голос, майже такий самий, але це не вона. Слабкі сльози покотилися з кутиків заплющених очей Скарлет. На мить їй здалося, вона знову вдома, у Тарі, і її доглядає Мамка. Вона силою розплющила очі, сфокусувала зір. Схилена над нею чорна жінка всміхнулася. В неї була прекрасна усмішка. Мудра. Любляча. Терпляча. Вперта і владна. Скарлет усміхнулася у відповідь.
— Ну то чи я їм не казала? Що цій дівчинці тре', сказала я, це гарячу цеглину в ліжко, гірчичника на груди, і стара Ребека розітре її тіло і вижене холод з її кісток, а гаряче молоко з ліками і молитва Йсу' все долікують. Я говорила з Йсусом, поки тебе розтирала, і Він вернув тебе, — а я і знала, що Він тебе верне. Боже, кажу Йому я, це не велике цудо, як з Лазарем, то ті'ки дівчинка, якій зле. Це не займе і хвилинки Твоєї вічності — глянь сюди одним оком і верни її до життя. Він так і зробив, і я Йому подякую. Як ті'ки доп'єш молоко. Пий, мила, там дві ложки цукру. Допивай. Хіба можна, щоби Йсус чекав, аж поки Ребека Йому подякує, правда? Що нам скажуть в Раю?
Скарлет ковтнула молока. Тоді почала пити великими ковтками. Підсолоджене молоко на смак було кращим, ніж усе, що вона куштувала за останній місяць. Допивши до дна, вона витерла молочні вуса над верхньою губою тильним боком долоні.
— Я дуже голодна, Ребеко, можна мені щось поїсти?
Огрядна чорна жінка кивнула.
— Єдну мить, — сказала вона.
Тоді заплющила очі і склала долоні в молитві. Її губи рухалися беззвучно, і вона похитувалася туди-сюди, складаючи свою подяку в осібній розмові з Богом.
Помолившись, вона накрила плечі Скарлет покривалом і щільніше її вкутала. Ліки в молоці були настоянкою опію.