Выбрать главу

Повільно і дуже акуратно Розмарі чиркнула сірником і спалила записку від Скарлет.

— Туди тобі й дорога, — сказала вона вголос.

Нове життя

33

Скарлет заплескала в долоні від задоволення, коли кінь зупинився перед будинком дідуся Робійяра. Дім був рожевого кольору, як і казала міс Еленор. «Подумати тільки! Я й не помічала цього раніше! Та байдуже, це було давно. Важливо те, що зараз».

Вона поспіхом піднялася сходами із подвійним металевим поруччям і пройшла у відчинені двері. Її тітки та Пенсі й самі подбають про багаж, а їй кортіло побачити, що в домі.

Так, усе навколо було рожеве — рожеве, біле й золоте. Стіни були рожеві, так само як і накидки на крісла та штори. А ще глянцеві білі вироби з дерева і колони — все покрите блискучою позолотою. Усе виглядало бездоганно, ніде не лущилось, не було потертим, як фарба й текстиль у більшості домів Чарлстона й Атланти. Ідеальне місце, щоб дочекатися, коли Рет її знайде. Він побачить, що її сім'я — не менш важлива, ніж його.

І не менш багата. Вона швидко окинула оком усе навколо, оцінюючи вартість ретельно доглянутих меблів, що виднілися крізь прочинені двері вітальні. А що, вона могла б розмалювати усі стіни в Тарі — зовні й усередині — і покрити сусальним золотом поштукатурені кутки стелі.

«От старий скнара! Дідусь не надіслав мені ані пенні, щоб допомогти після війни, та й для тіток він нічого не зробив».

Скарлет готувалася до битви. Тітки боялися батька, та вона — ні. Страшна самотність, якої вона зазнала в Атланті, зробила її боязкою, сповненою тривоги і прагнення сподобатися чарлстонцям. Тепер вона знову взяла життя у власні руки й відчувала, як її переповнює життєва сила. Ані людина, ані звір зараз її не злякають. Рет її любить, а отже, вона — королева світу.

Скарлет спокійно зняла капелюх і пелерину й кинула їх на невеличке піаніно в коридорі. Тоді почала знімати світло-зелені лайкові рукавички. Вона відчувала, як за цим спостерігають тітки. Вони вже встигли роздягнутися. Та Скарлет дуже тішилася з того, що могла нарешті надягти свій зелено-коричневий картатий дорожній костюм, а не ті нудні вбрання, що вона носила в Чарлстоні, Вона розправила темно-зелений бант із тафти, що надавав її очам особливого блиску. Коли рукавички опинилися поруч із капелюхом і пелериною, Скарлет кивнула на них.

— Пенсі, занеси ці речі нагору і залиш у найкращій спальні, яку знайдеш. Припини щулитися там у куточку, ніхто тебе не з'їсть.

— Скарлет, не можна...

— Треба зачекати... — хитали головами тітки.

— Якщо дідусь навіть не звалив нас зустріти, доведеться якось справлятися самим. Нехай йому чорт, тітко Юлейліє! Ви з тіткою Полін тут виросли, невже ви не почуваєтесь тут як вдома?

Скарлет говорила й поводилася доволі сміливо, та коли з іншого кінця будинку пролунав басовитий крик «Джероме!», вона відчула, як пітніють її долоні. Раптом вона пригадала, що дідусів погляд наче просвічував наскрізь. Від нього хотілося лише одного — кудись сховатися.

Імпозантний чорношкірий служник, який їх впустив, тепер вказував Скарлет та її тіткам на відчинені двері в кінці коридору. Скарлет пропустила Юлейлію та Полін уперед. Спальня виявилася величезною, із високою стелею, раніше тут був просторий кабінет. У кімнаті стояло багато меблів — усі дивани, крісла й столи, плюс масивне ліжко з чотирма стовпцями, на яких сиділи позолочені орли. В одному кутку стояв французький прапор та безголовий кравецький манекен, одягнений у форму із золотими еполетами й медалями, яку П'єр Робійяр носив, коли був молодим офіцером армії Наполеона. Старий П'єр Робійяр сидів виструнчившись у ліжку, опираючись на гору величезних подушок, і сердито дивився на відвідувачів.

Та він геть всохся. Він був таким великим стариганем, а зараз просто губився у цьому великому ліжку — самі шкіра та кістки.

— Вітаю, дідусю, — сказала Скарлет. — Я приїхала відвідати тебе на день народження. Я — Скарлет, донька Елен.

— Я ще не втратив пам'яті, — сказав старий. Сильний голос наче суперечив слабкому тілу. — Та, вочевидь, тобі пам'ять зраджує. В цьому домі молоді люди не говорять, поки до них не звернуться.

Скарлет прикусила язика. «Я не дитина, щоб зі мною так розмовляли, а тобі треба бути вдячним, що хоч хто-небудь тебе відвідує. Не дивно, що мама була щаслива, коли тато забрав її з дому! »