— Et vous, mesfilles. Qu 'ist-ce-que vous voulez cette fois? — гаркнув П'єр Робійяр на своїх доньок.
Юлейлія із Полін підбігли до ліжка, одночасно щось белькочучи.
«Господи! Та вони ж говорять французькою! Що я тут роблю? — Скарлет опустилась на золотистий грезетовий диван, готова опинитися будь-де, тільки б не тут. — Хай би Рет швидше по мене приїхав, інакше я збожеволію в цьому домі».
Надворі сутеніло, затінені кутки кімнати виглядали таємниче. Безголовий солдат, здавалося, ось-ось ворухнеться. Скарлет відчула мурашки по спині й спробувала переконати себе, що це дурість. Та вона дуже зраділа, коли Джером і міцна з вигляду чорношкіра жінка принесли лампу. Доки покоївка закривала штори, Джером запалив гасові лампи на всіх стінах. Він чемно попросив Скарлет посунутися, щоб мата змогу зайти за диван. Коли вона підвелася, то зловила на собі дідів погляд і відвернулась від нього. Перед її очима опинилася величезна картина у багато оздобленій позолоченій рамі. Джером засвітив одну лампу, потім іншу, і картина ожила.
Це був портрет її бабусі. Скарлет одразу ж упізнала її за картиною, що була в Тарі. Та ця була зовсім ішла. Темне волосся Соланж Робійяр не було підібрано високо на голові, як на портреті, що був у Тарі. Натомість воно спадало теплою хвилею на плечі та голі до ліктя руки, зв'язане лише стрічкою з блискучих перлів. Її зарозумілий тонкий ніс був такий само, та на устах замість презирливої посмішки був натяк на доброзичливу усмішку, а її темні очі з підведеними догори кутиками дивилися на Скарлет із веселою, магнетичною інтимністю, що притягувала всіх, хто її знав. На цій картині вона була молодша, та все ж уже жінка, а не дівчинка. Провокативні круглі форми її грудей, що були напіввідкриті на портреті в Тарі, тут прикривала тонка шовкова сукня. Та все ж крізь прозорий шовк помічався проблиск білої шкіри і рожевих сосків. Скарлет відчула, як червоніє. Ой, бабуся Робійяр зовсім не схожа на леді, подумала Скарлет, автоматично засуджуючи, як її цього вчили. Нехотячи вона згадала себе в Ретових обіймах та дику жагу його доторків. Мабуть, її бабуся відчувала таку ж жагу, такий же екстаз, — це видно в її очах, у її усмішці. Тож те, що Скарлет відчувала — не погано. Чи погано? Може, це домішки безсоромності в її крові, що перейшли до неї від жінки, яка усміхалася з портрета? Скарлет зачаровано дивилася на жінку на стіні.
— Скарлет, — прошепотіла Полін їй у вухо, — Père хоче, щоб ми пішли. Скажи тихенько «добраніч» і ходімо зі мною.
Вечеря виявилася убогою. Її б не вистачило навіть одному з тих яскравих птахів, зображених на тарілках.
— Це тому, що кухар готується до дня народження Père, — пошепки пояснила Юлейлія.
— За чотири дні? — вголос запитала Скарлет. — І що ж вона робить? Слідкує за тим, як ростуть курчата?
Боже милий, бурчала вона про себе, якщо її й далі так годуватимуть, до четверга вона буде така ж худюща, як дідусь Робійяр. Після того як усі заснули, вона тихенько спустилася в кухню в підвалі й наїлася кукурудзяного хліба та маслянки з комірчини. Нехай тепер слуги ходять голодні, подумала вона, задоволена з того, що її підозри виявилися правильними. П'єр Робійяр міг підтримувати вірність доньок і з напівпорожніми шлунками, та слуги тут не залишаться, якщо їх не годуватимуть вдосталь.
Наступного ранку вона наказала Джерому принести їй яйця, бекон і печиво.
— Я бачила, що їх на кухні вдосталь, — додала вона.
І отримала, що хотіла. Після цього їй уже не було так соромно за свою вчорашню смиренність. «Я не така, щоб підкорялися, — подумала вона. — Лише те. що тітки Полін і Юлейлія тремтять, як осики, не означає, що я повинна дати старому себе залякати. Не дозволю цьому повторитися».
Та все ж вона була рада, що має справу зі слугами, а не з дідусем. Скарлет помітила, що Джером ображений, і була з цього задоволена. Вона вже давно ні перед ким не відкривала карти, а так же ж любила перемагати.
— Інші леді також їстимуть бекон і яйця, — сказала вона Джеромові. — І тут замало масла до печива.
Джером гордо вийшов, щоб розповісти іншим слугам. Вимоги Скарлет були для них образою. Не тому, що означали більше роботи; по суті, вона просила те саме, що вони й самі їли на сніданок. Ні, Джерома й інших лякали молодість і енергія. Вона порушувала приглушену, храмову атмосферу в домі. Слуги могли лише сподіватися, що Скарлет скоро поїде, не наробивши багато шкоди.
Після сніданку Юлейлія та Полін провели її всіма кімнатами першого поверху, з ентузіазмом розповідаючи про вечірки та прийоми, що відбувалися за їхньої молодості, постійно виправляючи одна одну та сперечаючись про деталі. Скарлет надовго зупинилася перед портретом трьох молодих дівчат, намагаючись розгледіти стримані дорослі риси своєї матері у круглолицій п'ятирічній дівчинці на картині. Серед складного павутиння чарлстонських родинних зв'язків Скарлет відчувала себе в ізоляції. Приємно було бути в домі, де народилася й виросла її мати, у місті, де вона теж була частиною такого павутиння.