Цього не може бути. Він просто блефував, коли писав усі ті болісні речі. Як опіум, казав він. Він не може без неї жити. Він приїде по неї. Для нього буде важче проковтнути свою гордість, ніж для будь-якого іншого чоловіка, та він приїде. Мусить. Він без неї не може. Особливо після того, що трапилося на пляжі...
Скарлет відчула, як тепла слабкість шириться її тілом, і примусила себе пригадати, де вона. Вона заплатила за телеграму й уважно вислухала вказівки телеграфіста, як дістатися до Монастиря сестер милосердя. А тоді так швидко туди попрямувала, що Пенсі мало не бігла, щоб не відстати. Поки вона чекає на Рета, в неї може бути достатньо часу, щоб знайти матінку-настоятельку Керрін і вмовити її поговорити з єпископом, як і пропонував Рет.
Саваннський Монастир сестер милосердя розмістився у великій білій будівлі з хрестом на високих зачинених дверях, оточеній високим металевим парканом, із зачиненими воротами, що увінчувалися металевими хрестами. Скарлет уповільнила крок, а тоді зупинилася. Монастир дуже відрізнявся від симпатичного цегляного будиночка в Чарлстоні.
— Ви будете йшли туди, міс Скарлет? — голос Пенсі здригнувся. — Я краще почекаю надворі. Я баптистка.
— Не будь такою боягузкою! — страх Пенсі сповнив Скарлет відвагою. — Це ж не церква, а дім для приємних леді, таких як міс Керрін.
Ворота прочинилися під натиском її руки.
Так, сказала літня монахиня, яка відчинила двері, коли Скарлет у них подзвонила. Так, настоятелька з Чарлстона тут. Ні, вона не може попросити її зустрітися з місіс Батлер просто зараз. Вона на зустрічі. Ні, вона не знає, скільки це триватиме, і не знає, чи настоятелька зможе зустрітися з місіс Батлер після цього. Можливо, місіс Батлер хотіла б оглянути класні кімнати, — монастир дуже пишається своєю школою. Або ж можна організувати екскурсію до нового собору. Після цього, можливо, можна буде передати на-стоятельці повідомлення, якщо зустріч до того часу закінчиться.
Скарлет видавила із себе усмішку. Останнє, чого вона хотіла, — це милуватися купкою дітей, сердито подумала Скарлет. Чи дивитися на якусь церкву. Вона вже хотіла було сказати, що повернеться пізніше, та слова монашки наштовхнули її на думку. Вони будують новий собор, так? На це потрібні гроші. Може, її пропозиція викупити частку Тари, що належить Керрін, виглядатиме краще тут, ніж у Чарлстоні, як і казав Рет. Зрештою, Тара була власністю в штаті Джорджія, можливо, під контролем єпископа Джорджії. А що, як вона запропонує купити вітраж для нового собору як дар від Керрін? Він коштуватиме набагато більше, ніж частка Тари, а вона чітко пояснить, що вітраж дається в обмін, а не на додачу. Єпископ прислухається до голосу розуму і скаже настоятельці, що робити.
Усмішка Скарлет потеплішала й стала ще ширшою. «Побачити собор для мене — велика честь, якщо це, звісно, не завдасть вам клопоту».
Пенсі роззявила рота від подиву, коли побачила два шпилі, що здіймалися високо вгору над чудовим готичним собором. Робітники на риштованні, що оперізувало майже завершені вежі, здавалися маленькими й вправними, наче яскраво вбрані білки на високих деревах. Та Скарлет і не дивилася на те, що відбувалося вгорі. Її пульс пришвидшився від організованого гармидеру на землі, ударів молотка, звуків пилки, а особливо від знайомого смолистого запаху свіжого дерева. Ох, як же вона скучила за тартаками й складами пиломатеріалів! Руки так і свербіли торкнутися чистого дерева, зайнятися ділом, робити щось, що б мало значення, керувати, а не пити чай із елегантних чашок зі збляклими примхливими старими леді.
Скарлет пропустила повз вуха майже все, що говорив про будівництво молодий священик, який її супроводжував. Вона навіть не помітила кинуті крадькома захоплені погляди дебелих робітників, які зупинили свою роботу, щоб дати священику і Скарлет дорогу. Вона була надто зайнята своїми думками, щоб слухати чи помічати щось. Які чудові рівні дерева пішли на ці дошки? Це була найкраща ядрова сосна, яку вона бачила. Їй було цікаво, де ж той тартак, які там пилки, яка потужність. Ох, якби ж вона була чоловіком! Тоді могла б про це запитати, могла б піти подивитися на тартак, а не на церкву. Скарлет пройшла через гірку свіжої деревної стружки і вдихнула її гострий тонізуючий залах.
— Мушу повертатися в школу на обід, — перепросив священик.
— Звісно, отче, я вже готова йти. — Це було не так, та що воно могла сказати? Скарлет вийшла за ним із собору на пішохідну доріжку.