Полін стримувалася, поки Скарлет не з'їла половину свого обіду. Тоді не втерпіла:
— Що тобі казав Père? — чемно спитала вона.
Скарлет витерла рота серветкою.
— Намагався залякати мене, як і вас із тіткою Юлейлією, то я й сказала йому, що про це думаю. Його це розсмішило.
Сестри обмінялися враженими поглядами. Скарлет усміхнулась і зачерпнула ще підливки на картоплю. Які ж її тітки боягузки. Хіба вони не знають, що таким кривдникам, як їхній батько, треба протистояти, інакше вони змішають вас із землею?
Скарлет ніколи й не спадало на думку, що їй вдавалося протистояти кривдникам, бо вона й сама була як вони, чи що дідів сміх викликала її подібність до нього.
Коли подали десерт, миски з тапіокою стали трохи більшими, Юлейлія вдячно усміхнулася племінниці.
— Ми з сестрою якраз говорили, як добре, що ти приїхала з нами додому, Скарлет. Хіба тобі не здається, що Саванна — чудове місто? Ти бачила фонтан на площі Чіппева? А театр? Він майже такого ж віку, як і чарлстонський. Пам'ятаю, ми з сестрою спостерігали з вікон школи, як заходять і виходять актори. Пам'ятаєш, сестро?
Полін пам'ятала. А ще вона пам'ятала, що Скарлет не сказала їм, куди йде цього ранку, а потім не розповіла, де була. Коли Скарлет повідомила, що ходила до собору, Полін приклала палець до губ. Сказала, що Père, на жаль, палкий противник римокатолицизму. Це якось пов'язано з історією Франції, та вона не певна, як саме. В кожному разі, він дуже сердився на церкву. Саме тому вони з Юлейлією завжди приїжджали після недільної служби і поверталися до Чарлстона в суботу. Цього року це було особливо складно, оскільки Великдень випав рано, то вони будуть у Саванні на попільну середу. Звісно, вони мусять піти на службу і можуть вийти з дому рано, поки ніхто не бачить. Та як приховати від батька сліди попелу на чолі, коли вони повернуться додому?
— Вмийтеся, — нетерпляче сказала Скарлет, виявляючи цим свою необізнаність та недавнє навернення до релігії. Вона кинула серветку на стіл. — Мушу йти, — поспішно мовила вона. — Я... піду відвідаю своїх дядьків і тіток з роду О'Гара.
Вона не хотіла, аби хтось знав, що вона намагається викупити частку Тари, яка належить монастирю. Особливо її тітки — вони надто багато пліткують. А що, вони можуть навіть написати Сьюлін. Вона мило усміхнулася.
— О котрій ми йдемо завтра на службу? — вона обов'язково скаже про це настоятельці. Не варто згадувати, що вона зовсім забула про попільну середу.
Яка прикрість, що вона залишила свої чотки в Чарлстоні. Та Скарлет може купити нові в магазині дядьків О'Гара. Якщо вона все правильно пам'ятає, у них там було все — від жіночих капелюшків до плугів.
— Міс Скарлет, коли ми повертаємося в Атланту? Мені некомфортно з тими людьми на кухні вашого діда. Вони всі такі старезні. І черевики в мене вже зносилися від цього ходіння. Коли ми вже повернемося додому, де у вас стільки гарних візків?
— Припини свої постійні нарікання, Пенсі. Поїдемо тоді, коли я скажу, і туди, куди я скажу.
Та насправді Скарлет не сердилась; вона намагалась пригадати, де був магазин її дядьків, однак їй це не вдавалось. Мабуть, заразилася від старих забудькуватістю. «Тут Пенсі має рацію. Всі, кого я знаю в Саванні, — старі. Дідусь, тітка Юлейлія, тітка Полін, усі їхні друзі. А татові брати — найстарші. Я лише привітаюся з ними і дозволю поцілувати мене гидким сухим старечим поцілунком у шоку, а тоді куплю чотки й піду. Це не справжній візит, тож я не мушу бачитися з їхніми дружинами. Якби вони хотіли мене бачити, то підтримували б зв'язки усі ці роки. Так, як їх це цікавить, то я могла б уже давно померти, а вони б навіть не надіслали записки зі співчуттями моєму чоловікові й дітям. Жалюгідне ставлення до кровної рідні, ось як я це називаю. Може, взагалі не варто з ними зустрічатися. Вони не заслуговують на відвідини», — подумала вона, ігноруючи листи з Саванни, на які ніколи не відповідала, поки вони не перестали приходити.
Тепер вона готова була відправити батькових братів і їхніх дружин у небуття в далеких закутках своєї пам'яті. Вона зациклилася на двох речах — повернути Тару і взяти гору над Ретом. То й що, що ці цілі суперечать одна одній, вона знайде спосіб отримати й те, й інше. І роздуми над цим забирали весь її час. «Я не буду тут петляти в пошуках тієї відсталої старої крамниці, — вирішила Скарлет. — Треба знайти настоятельку і єпископа. Ох, як шкода, що я залишила чотки в Чарлстоні». Вона швидко оглянула вітрини магазинів на іншому боці Броутон-стрит — торгової вулиці Саванни. Десь поруч мусить бути ювелірна крамниця.