Дівчина, що стояла поруч із дядьком Джеймсом, скрикнула й вибігла з кімнати геть.
— Дядьку Джеймсе, не знущайтеся ви аж так над нею, — розлючено мовив Джеймі.
Старий підійшов до вогню й потер руки, намагаючись зігрітися.
— Не можна бути такою плаксійкою. О'Гари не плачуть через турботи. Морін, питиму чай, поки розмовлятиму з донькою Джералда. — Він присів у кріслі поруч зі Скарлет. — Розкажи про поховання. Ти поховала батька як належить — з почестями? Мій брат Ендрю мав найліпші похорони, що бачило це місто за багато років.
Скарлет пригадалася невеличка купка жалібників, що стояли над батьковою могилою в Тарі. Як же мало їх було. Безліч тих, хто мав би провести його в останню путь, померли раніше за Джералда, передчасно померли.
Зелені очі Скарлет дивилися прямо в бляклі блакитні очі дядька.
— Катафалк був зі скляними стінками, його везла четвірка чорних коней з чорними плюмажами на головах, труну вкривали квіти, ще більше їх було на даху катафалка. Процесію супроводжували двісті жалібників у своїх екіпажах. Тато спочиває не у могилі, у нього мармурова усипальниця і кам'яний пам'ятник з різьбленим янголом заввишки сім футів. — Голос Скарлет був різким і холодним. «Сподіваюсь ти задоволений, стариганю, а тепер залиш тата у спокої».
Джеймс знову потер сухі руки.
— Нехай спочиває з миром, — сказав задоволено. — Я завжди казав, що Джералд мав стиль. Хіба не так я казав, Джеймі? Найдрібніший із нас усіх, а найбільш запальний. Добрий був малий. Знаєш, звідки у нього плантація? Виграв у покер на мої гроші, ось звідки. А мені і копійки з прибутку не дав. — Сміх Джеймса був глибоким і сильним, то був сміх молодого чоловіка. Він був повним життя й веселим.
— Дядьку Джеймсе, розкажіть, як він покинув Ірландію, — попросила Морін, доливаючи йому чаю. — Може, Скарлет ніколи цієї історії не чула.
«Хай йому грець! Поминки у нас тут чи що?» — Скарлет розлючено закрутилася в кріслі.
— Я сто разів що історію чула, не менше, — відрізала. Джералд О'Гара любив хизуватися, що втік із Ірландії, бо за його голову призначили нагороду — він-бо одним ударом кулака вбив земельного агента англійського ленд-лорда. Всі до одного мешканці округу Клейтон чули цю історію, жоден однак не йняв віри. Джералд мав сильну вдачу, проте весь світ знав, що в душі він добрий та м'який.
— Невеликий на зріст, проте велет духом, — посміхнулася Морін. — Так мені завжди казали. Батько, яким кожна жінка може пишатися.
В очах Скарлет застигли сльози.
— Таким він був, — сказав дядько Джеймс. — Коли буде іменинний торт, Морін? І де Патриція?
Скарлет обвела поглядом усіх присутніх рудоволосих. Вона була певна, що імені «Патриція» досі не чула. Можливо, то була темноволоса втікачка.
— Вона сама готує для себе бенкет, — сказала Морін. — Ви ж знаєте, яка вона уважна до дрібниць. Підемо до неї, щойно Стівен закличе.
«Стівен? Патриція? Підемо?»
Морін помітила питання в очах Скарлет.
— Джеймі не попередив тебе, Скарлет? Тут зараз по-сусідству мешкає три родини О'Гар. Ти лише почала знайомитися зі своїми родичами.
«Я ніколи їх не запам'ятаю, — у відчаї подумала Скарлет. — Якби вони хоч сиділи всі на місці!»
Проте надії на це було мало. Патриція святкувала день народження в подвійній кімнаті свого будинку. Розсувні двері між двома кімнатами було відчинено навстіж. Діти — а їх було багато — грали в ігри, основним правилом яких було бігати, ховатися й вистрибувати з-поза стільців та портьєр. Дорослі то здоганяли малих бешкетників, чиї ігри ставали аж надміру галасливими, то підіймали на ноги та втішали тих, хто впав. І байдуже, чия то насправді дитина. Всі дорослі наглядали за всіма дітьми.
Скарлет раділа, що Морін така руда. Всіх її дітей — кого Скарлет зустріла у Джеймі, а ще Патрицію, Денієла з крамниці і ще одного дорослого хлопця, імені якого вона не запам'ятала, — можна було принаймні впізнати. Всі інші здавалися безнадійно однаковими.
І їхні батьки також. Скарлет знала, що когось із них звати Джералд, але кого? Всі чоловіки були однаково статними, з темним хвилястим волоссям, блакитними очима й широкими усмішками.
— Що, спантеличує? — запитав голос збоку. То була Морін. — Не переймайся, Скарлет, із часом розберешся, хто є хто.
Скарлет усміхнулася та ввічливо кивнула. Проте вона не мала жодного наміру «розбиратися». Навпаки, вона збиралася попросити Джеймі провести її додому, щойно з'явиться нагода. Тут було забагато галасу, забагато біганини й штовханини. Тихий рожевий будинок тепер скидався на ідеальний прихисток. Там вона, принаймні, мала можливість поговорити з тітоньками. Тут же не могла озватися до жодної душі. Всі без кінця бігали за дітьми, а ще обіймали та цілували Патрицію. І розпитували її про маля. «На Бога! Хіба не знають, що коли жінка вагітна, краще вдавати, ніби цього не помічаєте?» Вона почувалася тут чужою. Покинутою. Непотрібною. Як в Атланті. Як в Чарлстоні. А це ж її родина! Це навіть у сто разів гірше.