— В житті не їла кращого печива, — сказала Скарлет. — Можна мені ще?
Вона добре виспалася, наїлася та прилаштувала дітей, і їй полегшало. Скарлет знала, що мусить повернутися до Атланти — треба було щось вирішити із Бо. І з Ешлі також, вона обіцяла Мелані. Але про це вона подумає потім. До Тари вона приїхала по сільську тишу та спокій, і неодмінно отримає їх до від'їзду.
Після сніданку Сьюлін пішла на кухню. Мабуть, шукає, кому поскиглити, неприязно подумала Скарлет. Байдуже. Зате трохи спокою й самоти...
У домі було так тихо. Діти, мабуть, снідали на кухні. Вілл уже, звісно, давно на полі, а Вейд за ним хвостиком, як тоді, коли Вілл тільки з'явився у Тарі. «Вейдові тут буде набагато краще, аніж в Атланті, особливо без Рета... Ні, я не думатиму про це зараз, бо збожеволію. Я просто насолоджуватимуся тишею і спокоєм, я заради цього приїхала».
Вона налила собі ще одне горня кави, нехай і ледь теплої. У вікно за спиною лилося сонячне світло, промені мерехтіли на картині, що висіла на стіні навпроти, над порубаним буфетом. Вілл чудово полагодив меблі, потрощені солдатами янкі, але навіть він не міг залатати глибокі сліди від їхніх мечів. Ані рану від штика на портреті бабусі Робійяр.
Якийсь солдат простромив її, мабуть, сп'яну, вирішила Скарлет, бо не вцілив ані у зверхній напівглузливий усміх на бабусиному тонконосому обличчі, ні в округлі груди в глибокому декольте сукні. Він лише проколов їй ліву сережку, і тепер, з однією сережкою, вона ще більше інтригувала.
Із усіх предків Скарлет насправді цікавила тільки мамина мати, і її дратувало, що про бабусю їй майже нічого не розповідали. Тричі заміжня — це вона дізналася від матері, але жодних деталей. І Мамка завжди обривала свої історії про життя в Саванні, щойно ставало цікаво. За бабусю билися на дуелях, а мода в її часи була скандальною — леді навмисне змочували тонкі муслінові сукні, щоби вони обліплювали ноги. І судячи з портрету, не лише ноги...
«Я від одної думки такої мала би червоніти», — сказала собі Скарлет. Але озирнулася на картину через плече, виходячи з їдальні. Цікаво, якою вона була насправді?
У вітальні повсюди виднілися сліди бідності і щоденного побуту молодої сім'ї, Скарлет ледве впізнала оксамитову канапу, на якій у незмінно красивій позі слухала освідчення кавалерів. Це й усе переставили. Доводилося визнати, що Сьюлін мала право розпоряджатися в домі як заманеться, але Скарлет це все одно дратувало. Це вже не зовсім Тара, якщо ось так.
Кожна наступна кімната розчаровувала її дедалі сильніше. Все змінилося. З кожним її приїздом більшало змін і злиднів. О, ну чому Вілл такий упертий! Оббивку на всіх канапах і кріслах треба було міняти, штори більше нагадували ганчір'я, а крізь протерті килими просвічувала підлога. Вона би в Тару все нове накупила, якби тільки Вілл дозволив. Тоді не довелося би з таким жалем дивитися, на що перетворилися милі її серцю речі.
«Це мав бути мій дім! Я би краще про нього дбала. Тато завжди обіцяв залишити Тару мені. Але він не лишив заповіту. Дуже на нього схоже, він ніколи не думав про завтрашній день». Скарлет насупила брови, але не змогла по-справжньому розсердитися на батька. Ніхто й ніколи не сердився довго на Джералда О'Гару, він був як малий милий шибеник, навіть у свої шістдесят.
«На кого я сердита — до цього часу — то це на Керрін. Менша сестра чи ні, а вона неправильно вчинила, і я ніколи, ніколи їй не пробачу. Вона вперлася як мул, що піде в монастир, і я зрештою відступила. Але вона не казала, що за посаг перед посвяченням подарує монастирю свою третину майна.
Вона мала сказати мені! Я би якось дістала ті гроші. Тоді мені б належало дві третини маєтку. Не весь, як повинно бути, але достатньо, щоби контролювати. Тоді мене б тут слухали. Натомість, мушу прикушувати язик і дивитися, як тут усе сходить на пси, і не перечити Сьюлін. Нечесно. Це я врятувала Тару від янкі і саквояжників. Тара моя, хай що там каже закон, і одного дня вона залишиться Вейдові, я вже про це подбаю, хоч би чого мені це вартувало».
Скарлет схилила голову на потріскану шкіряну оббивку старої канапи у кімнатці, з якої Еллен О'Гара нечутно керувала плантацією. Здавалося, тут навіть по стількох роках витає запах материних парфумів із лимонної вербени. Це був той спокій, якого вона шукала. Хай їм, переставленим меблям і обшарпаним кімнатам. Тара — це досі Тара, це досі дім. І серце її було тут, у кімнаті Еллен.