Хряснули двері, розбивши тишу на друзки.
Із коридору долинули голоси — Елла і Сьюзі про щось сперечалися між собою. Доведеться йти геть, вона не могла зараз витримати чвари і шум. Скарлет поспішила надвір. Вона і так хотіла глянути на поля. Вони лежали відроджені, багаті й червоні, як завжди.
Скарлет швидко перейшла через порослий бур'янами травник, минула корівник. Ніколи вона не позбавиться відрази до корів, хоч би й дожила до ста. Противні тварини з гострими рогами. На краю першого поля вона сперлася об паркан і вдихнула на повні груди пахучий аміачний дух свіжої ріллі і перегною. Дивно, як у місті гній — то лиш сморід і бруд, а в селі — що парфуми для фермера.
«Вілл таки хороший фермер. Для Тари кращого годі й бажати. Хоч би як я старалася, ми б ніколи не вижили, якби він не зайшов до нас по дорозі у Флориду і не вирішив залишитися. Він закохався в цю землю так, як інші закохуються в жінок. А він же й не ірландець! Поки не з'явився Вілл, я завжди думала, що тільки такий гучний ірландець, як тато, може настільки любити землю».
На дальньому краю поля Вейд допомагав Віллу і Здорованю Сему лагодити похилений паркан. Добре, хай вчиться, подумала вона. Це його спадок. Скарлет кілька хвилин спостерігала, як хлопчик працює разом із чоловіками. «Краще поспішити назад, у дім. Я забула виписати для Сьюлін той банківський чек».
Її підпис на чекові був як сама Скарлет. Чіткий, різкий, без ляпок чи вихилясів, як у невпевнених писак. Діловий і прямолінійний. Вона його кілька секунд роздивлялася, тоді промокнула і придивилася знову.
«Скарлет О'Гара Батлер».
В особистих листах чи запрошеннях Скарлет корилася моді й починала кожну велику літеру з кучерявих гачечків, а закінчувала вихором завитків унизу. Вона і так підписалася — на шматку коричневого пакувального паперу. Тоді ще раз глянула на щойно виписаний чек. Там стояла дата — їй довелося спитати у Сьюлін, який сьогодні день, і відповідь її шокувала — 11 жовтня 1873 року. Вже більше трьох тижнів від смерті Мелані. Вона провела в Тарі двадцять два дні, доглядаючи Мамку.
Ця дата означала ще й інше — минуло вже більше півроку, як Гарні не стало. Можна було порушити тоскну чорноту глибокої жалоби. Можна приймати запрошення і самій приймати гостей. Можна знову з'являтись у товаристві, повернутися до світського життя.
«Хочу назад до Атланти, — подумала вона. — Хочу веселощів. Забагато горя, забагато смертей. Мені потрібне життя».
Вона згорнула вдвоє чек для Сьюлін.
«І за крамничкою я скучила також. У бухгалтерських книгах, напевно, повне безладдя. І Рет приїжджатиме до Атланти, щоби “не давати приводу для пліток”. Я мушу бути там».
Глуху тишу порушувало тільки тихе цокання годинника в коридорі за зачиненими дверима. Спокій, якого вона так прагнула, тепер раптом зводив з розуму. Вона рвучко підвелася.
«Віддам Сьюлін чек після обіду, щойно Вілл повернеться в поле. Тоді візьму возик, відвідаю Красогір'я і Мімозу. Там мені ніколи не пробачать, якщо не заїду хоч привітатися. А ввечері спакую валізи і поїду завтра на вранішній потяг.
Додому в Атланту. Тара більше не мій дім, хоч би як я її любила. Час мені їхати».
Дорога до маєтку Красогір'я була нерівна і поросла бур'янами. Скарлет пам'ятала часи, коли щотижня її скромадили і збризкували водою, щоб курява не здіймалася. Колись, подумала вона сумно, було не менше як десять плантацій довкола, і всі постійно їздили одне до одного на гостину. Тепер лишилася тільки Тара, Тарлтони у Красогір'ї і Фонтейни в Мімозі. Все решта — почорнілі димарі й завалені стіни. Потрібно й справді вертатися в місто. В окрузі її все засмучувало. Повільний старий кінь і пружини візка дратували майже так само, як і погана дорога. Скарлет згадала свою карету з м'якою оббивкою, і пару добрих коней, і кучера Елаяса. Треба було вертатися до Атланти.
Веселий гамір у Красогір'ї відволік її від похмурих думок. Як завжди, Беатріс Тарлтон не могла наговоритися про своїх коней, а більше її нічого не цікавило. Конюшні, як помітила Скарлет, накрили новим дахом, і над будинком покрівлю також полатали. Сивий Джим Тарлтон здавався зовсім старим, але разом зі своїм одноруким зятем, чоловіком Гетті, вони збирали добрий урожай бавовни. Його три інші дочки були вже відверто старими дівами.
— Звісно, це горе не дає нам спокою ні вдень, ні вночі, — сказала Міранда і всі троє дружньо пирснули сміхом.
Скарлет їх зовсім не розуміла. Тарлтони зі всього сміялися. Може, це тому, що вони руді?