Ні на йоту вона не вірила, що дідусь відправить її жити до ірландської родини. З боку Скарлет то був чистий блеф. Хоч би як їй подобалося приходити до О'Гарів, їхня музика і танці, там було забагато дітей для гостин. До того ж вони не мали слуг. Як вона вдягатиметься без Пенсі, хто її зашнурує та зачеше?
«Цікаво, що він насправді замислив», — знову подумала вона. Тоді стенула плечима. Мабуть, скоро дізнається. Яка різниця? Рет, мабуть, забере її ще до того, як старому щось із того вийде.
40
За одну годину і чотири хвилини після того, як Скарлет піднялася у свою кімнату, П'єр Август Робійяр, солдат Наполеонівської армії, вийшов із прекрасного будинку-мавзолею до церкви. Він був одягнений у важке пальто і закутаний у вовняний шарф, його тонке сиве волосся вкривала висока соболева шапка, що колись належала одному російському офіцеру, який загинув під Бородіно. Незважаючи на яскраве сонце і запах весни в повітрі, худе старече тіло мерзло. Та все одно він тримався прямо, наче палиця, лиш інколи опираючись на коричневу ротангову тростину, яку тримав у руці, і коротко кивав людям, які віталися з ним на вулиці. Його дуже добре знали в Саванні.
У незалежній Пресвітеріанській церкві на Чіпува-сквер він зайняв своє місце на п'ятій від початку церковній лаві — це місце належало йому з часу урочистого відкриття храму майже шістдесят років тому. Джеймс Монро, тодішній президент Сполучених Штатів, був на відкритті і попросив, щоби його представили чоловікові, який пройшов із Наполеоном від Аустерліца до Ватерлоо. П'єр Робійяр був ґречним із старшим чоловіком, хоч президент і не міг нічим вразити людину, яка воювала пліч-о-пліч із імператором.
Коли служба закінчилася, він підкликав кивком кількох чоловіків, і ті стрімголов кинулися до сходів, де він спинився на виході з церкви. П'єр Робійяр перекинувся з ними кількома словами, поставив кілька запитань, послухав величезну кількість відповідей. Тоді пішов додому, і на його суворому обличчі розцвітало щось схоже на усмішку. Вдома він трохи подрімає, а тоді обід йому подадуть на таці. Щотижневі відвідини церкви виснажували його щораз більше.
Сон його був неглибокий, сторожкий — так сплять старі люди, і він прокинувся ще до того, як Джером приніс тацю з його обідом. Поки старий Робійяр чекав, то думав про Скарлет.
Її життя чи характер його не цікавили. Він жодного разу не згадував про неї протягом багатьох років, і коли вона з'явилась у його кімнаті поруч з його дочками, він ані зрадів, ані засмутився. Вона привернула його увагу лише тоді, коли Джером на неї поскаржився. «Вона влаштувала гармидер на кухні своїми вимогами, — казав дворецький. — І доведе містера Робійяра до смерті, якщо далі наполягатиме, щоби до його страв додавали масло, підливу і солодке».
Небо послало її старому у відповідь на молитви. Він уже нічого не чекав від життя, хіба ще кілька місяців чи то років незмінної рутини зі сну, іди і щотижневих виходів до церкви. Одноманітність такого життя його не бентежила — перед очима в нього був портрет коханої дружини і певність, що після смерті він із нею возз'єднається. Він бачив її у снах, а наяву подумки перебирав спогади про неї. Цього йому було досить. Майже досить. Старому не вистачало смачної їжі, а ці останні роки йому подавали то ніяке, то холодне, то перепалене — і все одне й те саме. Він хотів, щоби Скарлет це змінила.
Її підозри щодо мотивів старого не мали нічого спільного з дійсністю. П'єр Робійяр відразу розгледів у ній тиранку. Він хотів, щоб це спрацювало на його користь, раз уже в нього самого не лишилося сил боротися за те, чого хочеться. Слуги знали, що він надто старий і втомлений, аби ними командувати. А от Скарлет була молода і сильна. Його не цікавило її товариство, не треба було її любові. Він хотів, щоб вона управляла його домом так, як колись тут керував він — тобто, відповідно до його вимог і під його керівництвом. Він шукав спосіб цього досягнути і подумав про неї.
— Хай онука до мене зайде, — сказав він, коли Джером увійшов у кімнату.
— Вона ще не повернулася, — з усмішкою відповів дворецький, наперед смакуючи гнів старого.
Джером ненавидів Скарлет.
Скарлет була на великому міському ринку разом з О'Гарами. Після суперечки з дідусем вона вдягнулася, відпустила Пенсі та втекла через сад, пробігши без супроводу два короткі квартали до будинку Джеймі.
— Не хочу йти на службу сама, — пояснила вона Морін, але насправді їй хотілося побути в місці, де люди ласкаві одне до одного.