Вона подумала, що й він може нею пишатися. Її перли та діаманти були чистої води, а сукня просто дивовижна — блискучий силует із золототканого шовку, викінчений золотим мереживом, із золототканим шлейфом завдовжки чотири фути. Скарлет ще не мала нагоди її одягнути, бо ж у Чарлстоні одяг мусив бути непоказний. Як же ж добре, що вона таки замовила весь цей одяг, перш ніж поїхати до Чарлстона. Та було ж із півдесятка суконь, які вона ще по суті й не носила. Навіть без оздоб, яких Рет своїм висміюванням змусив її позбутися, вони виглядали набагато краще, ніж будь-що, що вона бачила на мешканках Саванни. Скарлет просяяла, коли Джером допоміг їй сісти напроти дідуся у найнятий екіпаж.
Поїздка на східний край міста пройшла мовчки. Сива голова П'єра Робійяра гойдалася в напівдрімоті. Він аж підскочив, коли Скарлет вигукнула: «Ой, поглянь!» Натовп людей стояв на вулиці перед класичною будівлею, обнесеною металевим парканом, усі вони прийшли, щоб побачити еліту Саванни. Як на Балу святої Цецилії. Скарлет зверхньо підняла голову догори, коли слуга в лівреї допомагав їй вийти з екіпажу. Вона чула захоплене перешіптування в натовпі. Поки дідусь повільно спускався до неї, Скарлет нахилила голову, щоб її сережки заблищали в світлі ліхтаря, і скинула з руки шлейф, перш ніж піднятися високими, вкритими червоним килимом сходами.
«О-о-о-о-о» — почула вона в натовпі, — «а-а-ах», «прекрасно», «хто вона?» Коли вона простягла руку в білих рукавичках, щоб опертися на оксамитовий дідусів рукав, знайомий голос виразно прокричав:
— Кеті-Скарлет, люба, ти сліпуча, як цариця Савська!
Скарлет панічно озирнулася наліво, а потім швиденько відвернулася назад від Джеймі та його сімейки, наче й не знала їх, і продовжила повільно й статечно піднімалися сходами з П'єром Робійяром. Та картина в'їлася в її пам'ять. Джеймі обіймав лівою рукою свою усміхнену світловолосу розтріпану дружину, його котелок недбало зсунувся на кучеряву потилицю. Праворуч від нього у світлі вуличного ліхтаря стояв ще один чоловік. Зростом він сягав Джеймі лише до плеча, а його фігура в пальто скидалася на товсту, приземисту чорну брилу. Його червоне кругле обличчя було веселим, очі блищали блакиттю, а на непокритій голові виднівся ореол сивих кучерів. Він був точною копією Джералда О'Гари — батька Скарлет.
Інтер'єр Годжсон-Голу був гарним і серйозним, як і личить для його наукового призначення. Ошатні відполіровані дерев'яні панелі вкривали стіни і обрамлювали колекцію старих мап та ескізів, що належали Історичному товариству. Величезні мідні люстри зі скляними плафонами висіли зі стелі. Вони відкидали неприємне яскраве знебарвливе світло на бліді зморщені аристократичні обличчя під ними. Скарлет інстинктивно шукала тіні. Старі. Вони всі такі старі. Вона відчула паніку, наче й сама раптом почала швидко старіти, наче старість — заразна. Її тридцятий день народження пройшов непоміченим, коли вона була в Чарлстоні, та зараз вона гостро відчувала свій вік. Усім відомо, що після тридцяти жінка однаково, що мертва. Тридцять — це так багато, що їй ніколи й не вірилося, що вона до цього доживе. Цього не може бути.
— Скарлет, — сказав дідусь.
Він тримав її руку вище ліктя і тягнув до господарів, що зустрічали гостей. Його пальці були холодні, як смерть; вона відчувала цей холод крізь тонкі рукавички, що прикривали руки майже до плеча.
Попереду літні члени Історичного товариства вітали літніх гостей один за одним. «Я не можу! — несамовито думала Скарлет. — Я не можу тиснути усі ці смертельно холодні руки, усміхатися і казати, яка я рада тут бути. Я мушу звідси вибратися».
Вона сперлася на дідове плече.
— Щось мені недобре, — сказала вона. — Дідусю, щось мені раптом стало погано.
— Тобі не дозволено погано почуватися, — сказав він. — Стань рівно і роби те, чого від тебе очікують. Можеш піти після церемонії відкритій, не раніше.
Скарлет випростала спину і ступила вперед. Яке ж її дідусь чудовисько! Не дивно, що її матір рідко про нього згадувала; про нього не можна сказати нічого доброго.
— Доброго вечора, місіс Годжсоп, — мовила вона. — Дуже рада бути тут.
П'єр Робійяр просувався чергою привітань набагато повільніше, ніж Скарлет. Він ще тільки штивно нахилився над рукою господині, коли Скарлет уже покінчила з привітаннями. Вона проштовхнулася крізь юрбу і поспіхом попрямувала до дверей.
На вулиці Скарлет із відчаєм вдихнула свіже повітря. А тоді побігла. Її шлейф блищав у світлі ліхтарів на сходах, простягаючись позаду неї, наче летів у повітрі.