Від матері вона успадкувала топкі кістки і ніжний колір шкіри, що свідчило про століття селекції. Еллен Робійяр також привчила доньку до правил і принципів аристократії.
А зараз її інстинкти і вишкіл суперечили одне одному. О'Гари притягували її як магніт. Їхня земна життєва сила і здорове щастя зачіпали найглибші й найкращі струни її єства. Усе, чого навчала її мати, яку вона обожнювала, забороняло їй таку свободу.
Її розривала дилема, і Скарлет не могла зрозуміти, що робить її такою нещасною. Вона без упину блукала порожніми кімнатами дідового будинку, сліпа до їхньої строгої краси, уявляючи музику і танці в домі О'Гарів, і всім своїм серцем прагла бути з ними, хоч і думала, як цього її навчили, що такі бурхливі веселощі — вульгарні й притаманні лише нижчому класу.
Насправді Скарлет не надто хвилювало, що дідусь зневажливо ставився до її кузенів. Він був старим егоїстом, думала вона, який зневажає всіх, включно з його власними доньками. Та делікатні материні настанови полонили її на все життя. Еллен пишалася б нею у Чарлстоні. Попри Ретові глумливі передбачення, там її визнавали і приймали як леді. І їй це подобалось. Хіба ні? Звісно, що так. Це було те, чого вона хотіла, ким вона мала бути. То чому ж тоді їй було так важко перестати заздрити своїй ірландській рідні?
«Не думатиму про це зараз, — вирішила вона. — Подумаю про це пізніше. Натомість думатиму про Тару». І Скарлет занурилася в ідилію своєї Тари, якою та була і якою вона її відновить.
А потім надійшла записка від секретаря єпископа, й ідилія луснула в неї перед носом. Він не задовольнить її прохання. Скарлет навіть не думала. Вона притисла записку до грудей і побігла — без капелюха, сама — до відчинених дверей дому Джеймі О'Гари. Вони зрозуміють її почуття, О'Гари зрозуміють. Тато постійно це повторював: «Для всіх, хто має хоч краплину ірландської крові, земля, на якій вони живуть, як мати. Це єдине, що залишається, єдине, заради чого варто працювати і боротися...»
Вона увірвалася в двері, чуючи голос Джералда О'Гари у своїх вухах, і прямо перед собою побачила приземисту фігуру і сиву голову Колума О'Гари, так схожого на її батька. Здавалося, він саме той, хто зрозуміє, що вона відчуває.
Колум стояв у дверях, заглядаючи до їдальні. Коли двері на вулицю розчахнулися і в кухню влетіла Скарлет, він обернувся.
На ньому був темний костюм. Скарлет поглянула на нього крізь пелену болю, що застилала очі. Вона витріщилася на білу смужку поперек шиї — це ж колоратка. Священик! Ніхто не сказав їй, що Колум священик. Слава Богу. Священику можна сказати будь-що, навіть про найглибші секрети твого серця.
— Поможіть мені, отче, — вигукнула вона. — Мені потрібна допомога.
42
— Ось і маєте, — підсумував Колум. — Що можна зробити, щоб виправити ситуацію? Це нам потрібно з'ясувати.
Він сидів на чолі довгого столу в їдальні дому Джеймі. Усі дорослі з трьох домів О'Гарів зібралися за столом. Голоси Мері-Кейт і Гелен долинали крізь зачинені двері кухні, де вони годували дітей. Скарлет сиділа поруч із Колумом, її обличчя було припухле і в плямах від сліз.
— Хочеш сказати, Колуме, що в Америці ферма не переходить повністю найстаршому з дітей? — запитав Мет.
— Схоже на те, Метью.
— Тоді даремно дядько Джералд не залишив заповіту.
Скарлет підвела на нього очі. Перш ніж вона щось сказала, втрутився Колум:
— Бідолаха не дожив до старості, він не мав часу подумати про смерть, упокій, Господи, його душу.
— Нехай спочиває з миром, — відгукнулися інші, хрестячись. Скарлет без надії дивилась на їхні урочисті обличчя. Що вони можуть зробити? Вони ж просто ірландські іммігранти.
Та скоро вона переконалась, що помилялася. Що довше вони говорили, то більше надії в неї з'являлося. Бо ці ірландські іммігранти могли зробити досить багато.
Чоловік Патриції — Біллі Кармоді — був виконробом усіх мулярів, що працювали на будівництві собору. Він дуже добре знав єпископа.
— На жаль, — поскаржився він. — Цей чоловік перериває роботу тричі на день, щоб сказати мені, що ми недостатньо швидко працюємо.
Біллі пояснив, що вони дуже поспішають, оскільки кардинал із самого Риму їздитиме Америкою восени і може прибути в Саванну на відкриття. Якщо його підлаштувати під графік кардинала.
Джеймі кивнув.
— На твою думку, єпископ Ґросс — амбітний чоловік? Він не проти, аби його помітили в курії.