«Скільки їжі», — подумала Скарлет спочатку. Але потім зрозуміла, що все з'їдять за годину. Великі сім'ї — вони такі. З любов'ю вона поглянула на жінок своєї родини, з таким самим теплом вона дивитиметься на чоловіків, коли ті повернуться з жакетами й капелюхами в руках, розстібнутими комірцями й закасаними рукавами. Скарлет і сама незчулася, як відкинула класові упередження. Вона вже й забула своє збентеження, коли виявилося, що в Ірландії її рідні працювали прислужниками у великому місцевому маєтку. Метт був столяром, Джералд — його підручним, який ремонтував численні будівлі й кілометри парканів. Кеті була дояркою, Патриція — покоївкою. Тепер це не мало значення. Скарлет була щаслива увійти в родину О'Гарів.
Вона опустилася на коліна поруч із Морін і заходилася їй допомагати.
— Сподіваюся, чоловіки не баритимуться. Свіже повітря пробуджує у мене вовчий апетит.
Коли залишилося два шматки пирога й одне яблуко, Морін заходилася кип'ятити воду для чаю на спиртівці. Біллі Кармоді взяв до рук концертину й підморгнув Патриції.
— Що зіграти, Петсі? Я обіцяв тобі пісню.
— Ш-ш-ш, — тихо сказала Кеті. — Ще не час. Малі ще не заснули. — П'ятеро дітлахів лежали на одному з килимків під тінню дерева. Біллі почав насвистувати мелодію, а тоді підхопив її концертиною, ледь чутно. Йому усміхнулася Патриція. Вона обережно прибрала волосся з чола Тімоті й зачала співати колискову, яку награвав Біллі:
На легота крилах, над темними хвилями
Янголи прийдуть до тебе, мій милий.
Янголи прийдуть до тебе за мить,
Слухай же, милий, як вітер шумить.
Слухай же хвилі, слухай же вітер,
Стуляй повіки, слухай же вітер.
Човен плистиме далями синіми,
Риби світитимуть срібними спинами,
Срібними спинами в срібному морі,
Срібно нам буде, милий, з тобою.
Слухай же хвилі, слухай же вітер,
Стуляй повіки, слухай же вітер.
Пісня стихла, і за якусь мить Тімоті розплющив очі й попросив сонно:
— Ще раз, будь ласка.
— Так, міс, заспівайте, будь ласка, ще раз.
Усі збентежено поглянули на дивного юнака, що стояв поруч. Він був одягнений у перелатане пальто, а в загрубілих брудних руках тримав потріпаного капелюха. Він виглядав дуже юним, років на дванадцять, от тільки на підборідді вже проступала темна щетина.
— Перепрошую, леді та джентльмени, — промовив настійно. — Я знаю, що нагле перериваю ваш обід, але почув пісню, яку мені й сестрам колись співала мама. І я не міг не підійти.
— Присядь із нами, хлопче, — сказала на це Морін. — У нас залишився пиріг, а в кошику ще є хліб із сиром. Як тебе звати? Звідки ти?
— Називаюся Денні Маррі, міледі, — відповів юнак, присівши на коліна поруч із Морін. Він відкинув з чола волосся, а тоді витер об рукави брудні руки і прийняв від Морін кусень хліба. — Я з Коннемари в Ірландії. — Він відкусив великий шматок хліба. Біллі почав грати.
— На легота крилах... — співала Кеті. Голодний юнак ковтнув і заспівав із нею.
—... слухай же вітер... — вони проспівали тричі. Темні очі Денні Мюррея виблискували, наче чорні коштовні камені.
— Іж, Денні Маррі, — сказала Морін схриплим від розчулення голосом. — Сили тобі знадобляться. Я зараз заварю чаю, а тоді ми залюбки послухаємо, як ти співаєш. Твій янгольський голос як подарунок небес. — І це справді було так. Його ірландський тенор був чистим, як у Джералда.
О'Гари зайнялися приготуваннями до чаювання, щоб хлопець мав змогу спокійно поїсти.
— Я навчився нової пісні, яка може вам сподобатись, — сказав він, поки Морін наливала чай. — Наш корабель спинявся у Філадельфії, заки прибув сюди. Заспівати?
— Денні, а як вона називається, — запитав Біллі. — Може, я знаю?
— «Я заберу тебе додому».
Біллі похитав головою.
— Залюбки навчуся її від тебе.
— А я залюбки заспіваю, — усміхнувся Денні. — Він відкинув пасмо з лоба й набрав повні легені повітря. А тоді розтулив вуста, й пісня полилася, наче сліпуча срібна нить.
Я заберу тебе, Кетлін,
Почерез дикий океан
Туди, де твого серця дім,
Моя невісто дорога.
Змарніли ружі на щоках,
І личенько твоє бліде,
І голосочок твій зачах,
Сльоза з очей твоїх паде.
Я заберу тебе, Кетлін,
І там загоїть серця біль,