Коли Скарлет ступила в обідрану вітальню, Алексова дружина, Селлі, взяла її за руку.
— Я знаю, що ти відчуваєш, Скарлет, — прошепотіла вона. — Ми всі вже й забули, що таке радість. Сьогодні в цьому домі було більше сміху, ніж за останні десять років разом узяті. У нас сьогодні буде забава на всю околицю.
У Селлі в очах також стояли сльози.
Тоді почалася справжня забава. Тарлтони приїхали.
— Дяка Богу, ти вернувся цілим, хлопче, — привітала Тоні Беатріс Тарлтон. — Вибирай собі, яку схочеш, із моїх трьох дівчат. У мене тільки один онук, а я не молодшаю.
— Ой, Ма! — простогнали Гетті, Камілла і Міранда Тарлтони хором.
А тоді розсміялися. В окрузі всі надто добре знали, що їхній матері аби лише розплоджувати — чи то коней, чи людей, то чого вже вдавати сором? Але Тоні почервонів як мак.
Скарлет і Селлі розреготалися.
Перш ніж стемніло, Беатріс Тарлтон неодмінно хотіла глянути на коней, які Тоні привіз із собою з Техасу, і суперечка про перевагу східних чистокровних верхових над західними мустангами лютувала, поки решта товариства не заблагала перемир'я.
— І випити, — додав Алекс. — Я з приводу такого свята навіть роздобув трохи справжнього віскі замість самогону.
Скарлет пошкодувала — не вперше — що леді автоматично виключають із запрошення посмакувати чарочку. Їй би теж хотілося випити. Більше того, вона б із великим задоволенням побалакала з чоловіками, а мусила йти в куток на другому боці кімнати, де жінки розмовляли про дітей і домашнє господарство. Скарлет ніколи не розуміла і не приймала традиційної осібності чоловіків і жінок. Але так годилося і завжди велося, і вона змирилася. Принаймні була розвага: спостерігати, як сестри Тарлтони вдають, ніби їм у голові не те ж саме, що й матері — якби тільки Тоні відволікся від чоловічих розмов і звернув на них увагу!
— Малий Джо, мабуть, утішився до нестями, що його дядько повернувся, — говорила Гетті Тарлтон до Селлі.
Гетті могла собі дозволити ігнорувати мужчин. Її однорукий чоловік був серед них.
Селлі у відповідь розповідала про малого такі дрібниці, що Скарлет геть знудилася. Цікаво, коли вже буде вечеря. Мабуть, недовго залишилося, адже всі чоловіки — фермери і мусять завтра підійматися на світанку. Значить, вечірні розваги завершать рано.
Скарлет не помилилася щодо вечері — чоловіки оголосили, що готові сідати за стіл уже після першої чарки. А от щодо швидкого закінчення вечірки вона не вгадала. Всім було надто весело, щоб так швидко розходитися. Тоні захопив їх розповідями про свої пригоди.
— Не минуло і тижня, як я перетнувся з техаськими рейнджерами, — вибухнув він сміхом. — Штат був під військовим правлінням янкі, як і весь Південь, але хай йому біс — перепрошую, леді, — ті синьомундирники уявлення не мали, як собі дати раду з індіанцями. З ними завжди боролися рейнджери, і фермери на ранчо мали одну надію, що рейнджери їх і далі захищатимуть. Так вони і вчинили. Я відразу зрозумів, що це — товариство саме для мене, і приєднався. От було чудово! Жодної тобі уніформи, жодних маршів на порожній шлунок за вказівкою якогось дурня-генерала, ні муштри, нічогісінько! Стрибаєш на коника і їдеш із хлопцями назустріч бою.
Чорні очі Тоні блищали від захвату, і Алексові також. Фонтейни завжди полюбляли добру бійку. І терпіти не могли дисципліни.
— А індіанці — які вони? — спитала одна із сестер Тарлтонів. — Вони справді катують людей?
— Тобі цього не треба, — відрубав Тоні, і веселий блиск у його очах ураз потьмянів. Тоді він усміхнувся і продовжив: — У бійці хитрі як бозна-що. Рейнджери швидко зрозуміли — якщо хочуть перемогти червоних дияволів, мусять перейняти їхні звички. Ге, та ми вміємо вистежити людину чи звіра і по каменю, і по воді краще за гончака. І протриматися, гризучи самі лише вибілені кістки та без краплини води, якщо нема де дістати ліпшу поживу. Ніщо не переможе техаського рейнджера, ніхто від нього не втече.
— Покажи всім свої шестизарядники, Тоні, — загорівся Алекс.
— Ой, не зараз. Завтра, може, чи післязавтра. Селлі навряд чи зрадіє діркам у стінах.
— Я не сказав постріляй, я сказав — покажи. — Алекс усміхнувся друзям і похвалився: — У них шестизарядних револьверів руків'я з різьбленої слонової кістки, і хай-но мій менший брат заїде до вас у гості на тому великому ковбойському сідлі. Там стільки срібла — осліпнути від блиску можна.