— Це зовсім недовго.
— Саме так. Вітри дмуть у бік Ірландії і мчать мандрівників, що засумували за домом, так швидко, як хмари по небу. Коли надимаються всі вітрила — це дивовижне видовище, величезний корабель наче танцює на хвилях. Білі чайки літають над головою, аж поки земля зовсім не зникне з поля зору, тоді повертаються, плачучи, що не можуть пролетіти увесь шлях. Тоді супровід переймають дельфіни, а часом і великий кит пускає фонтани, здивований, що має прекрасного вітрильного супутника. Ходити під вітрилами — чудово. Почуваєшся вільним, наче можеш літати.
— Я знаю, — сказала Скарлет. — Саме так. Почуваєшся вільним.
46
Кетлін була у захваті від зеленої муарової сукні Скарлет, у якій вона збиралася йти на свято у парку Форсайт того вечора, але вжахнулася, коли та вперлася, що до сукні взує зелені сап'янові туфлі на тонкій підошві замість черевиків.
— Але пісок і цегла такі грубі, Скарлет, від підошви твоїх елегантних туфельок нічого не залишиться!
— Нехай. Хочу раз у житті станцювати дві пари взуття за один вечір. Тільки зачеши мене, будь ласка, Кетлін, і зав'яжи волосся зеленою оксамитовою стрічкою. Хочу, щоби в танці вона розв'язалася і майнула за вітром.
Вона поспала із двадцять хвилин і готова була танцювати хоч до світанку.
Танці відбувалися на широкій площі, де посеред гранітних плит дзвенів фонтан. Вода виблискувала, як самоцвіти, і шепотіла, вторуючи веселим, запальним ритмам рілу і переливчастій красі балад. Один ріл Скарлет танцювала з Денієлом, і її тендітні ніжки в елегантних туфельках мелькотіли у складному візерунку танцю, як маленькі зелені вогники.
— Ти просто диво, люба Скарлет! — вигукнув Денієл, тоді схопив її за талію, підняв над головою і крутив-крутив-крутив, поки ноги його вибивали під наполегливий ритм кельтського бубна-бойрану.
Скарлет широко розкинула руки і закинула обличчя до місяця, кружляючи-кружляючи-кружляючи у срібних бризках фонтана.
— Саме так я сьогодні почуваюся, — сказала вона кузенам і кузинам, коли перший феєрверк злетів у небо і розсипався такими яскравими іскрами, що місяць на їхньому тлі видався блідим і тьмяним.
У середу зранку Скарлет шкутильгала. Ноги її набрякли і вкрилися синцями.
— Не кажи дурниць, — відрізала вона, коли Кетлін запричитала, побачивши її стан, — я чудово повеселилася.
Скарлет відправила Кетлін униз, щойно та зашнурувала їй корсет. Вона ще не хотіла обговорювати всі розваги Дня святого Патрика, їй хотілося перебрати спогади повільно, на самотині. Яка різниця, що вона трохи спізниться на сніданок, вона все одно сьогодні не піде на ринок. Не вдягатиме панчіх, взує фетрові домашні туфлі і сидітиме вдома.
Виявляється, щоби спуститися з її кімнати на кухню, треба було подолати дуже багато сходинок. Раніше, коли вона легко збігала вниз, Скарлет і не помічала, як їх багато. Тепер кожен надміру швидкий чи необережний крок умить прострілював болем. Байдуже. Веселі танці були варті того, щоби день — чи два — посидіти вдома. Може, вона попросить Кеті закрити корову. Скарлет боялася корів усе життя, ще з дитинства. Але якщо Кеті її закриє, можна буде посидіти у дворі. Весняне повітря пахло так свіжо і солодко через прочинене вікно, що хотілося вийти з дому.
«Ось... майже дійшла до дверей вітальні. Більше половини дороги позаду. Шкода, що швидше не можу йти, — я голодна».
Скарлет обережно опускала праву ногу на першу сходинку останнього прогону, коли у ніс їй вдарив запах смаженої риби. «Чорт, — подумала вона, — знову без м'яса. Що би я хотіла насправді — то це великий шмат бекону».
Раптом її шлунок стиснувся і до горла підійшов спазм. Скарлет панічно розвернулася і кинулася до вікна, гарячково вчепилася руками в розсунені штори, вихилилася з вікна і виблювала в густе зелене листя молодої магнолії у дворі. Її нудило знову і знову, поки вона не ослабла, а обличчя її не змокріло від сліз і липкого поту. Тоді, безсила й нещасна, вона сповзла на підлогу.
Скарлет витерла губи слабкою рукою, але це не допомогло позбавитися кислого, гіркого присмаку в роті. «Якби тільки мені ковтнути води», — подумала вона. Її шлунок стиснувся у відповідь, і вона ледве стримала нудоту.
Скарлет охопила живіт руками і заплакала. «Мабуть, учора на святі щось зіпсувалося від спеки. Я тут помру, як собака». Вона задихалася, їй не вистачало повітря. Якби тільки можна було розпустити корсет, він тиснув на її зболений шлунок і зчавлював легені, не пускаючи повітря, яке було їй так потрібне. Жорсткий китовий вус здавався залізною кліткою.