Ще ніколи в житті їй не було так зле.
Знизу долинали голоси. Морін розпитувала про неї, Кетлін відповідала, що Скарлет спуститься за хвилину. Тоді гупнули двері, почувся голос Колума. Він теж про неї питав. Скарлет зціпила зуби. Вона мусила встати. Мусила спуститися. Її не знайдуть ось так, заплакану, як дитину, бо вона перепила на вчорашньому святі. Вона витерла сльози з обличчя подолом сукні і звелася на ноги.
— Ось вона, — сказав Колум, коли Скарлет з'явилася на порозі, і тут же поспішив до неї. — Бідолашна люба Скарлет, ти йдеш як по битому склу. Ось, дозволь я тобі допоможу.
Не встигла вона і словечка вимовити, як він підняв її на руки і відніс у крісло, яке Морін швидко підсунула для неї до каміну.
Всі заметушилися, забувши про сніданок, і за кілька секунд Скарлет уже підклали подушечку під ноги і подали чашку чаю до рук. Вона стримувала сльози — сльози слабкості і щастя. Так гарно, коли про тебе турбуються, коли тебе люблять. Вона тепер почувалася в тисячу разів краще. Скарлет обережно зробила маленький ковток чаю — було смачно.
Скарлет випила ще одну чашку чаю, тоді третю і з'їла шматок тосту, але відводила очі від смаженої риби і картоплі. Ніхто не помітив — досить було клопоту з тим, щоби зібрати книжки й обіди для дітей та відправити їх до шкали.
Коли за ними зачинилися двері, Джеймі поцілував Морін у губи, Скарлет у маківку, Кетлін у щоку.
— Мені час іти до крамниці, — сказав Джеймі. — Прапори до дня святого Патрика треба познімати і виставити на прилавок ліки для голови, щоби всі страждальці легко могли їх знайти. Свято — це добре, але наступний день буває страшним тягарем.
Скарлет почервоніла і опустила голову, ховаючи очі.
— Ти лишайся у кріслі, Скарлет, — наказала Морін. — Ми з Кетлін швиденько поприбираємо на кухні, тоді підемо на ринок, а ти трохи відпочинь. Колуме О'Гаро, ти також сиди на кухні, не плутайся під ногами. Але лишайся мені на виду також — я й так тебе рідко бачу. Якби не день народження старої Кеті-Скарлет, я би просила, щоб ти не вертався так скоро в Ірландію.
— Кеті-Скарлет? — перепитала Скарлет.
Морін впустила мильну шматку, яку тримала в руках.
— А тобі ніхто не сказав? — спитала вона. — Твоїй бабусі, на честь якої тебе назвали, наступного місяця виповнюється сто років.
— І вона досі така гостра на язик, як і в дівоцтві, — усміхнувся Колум. — Це те, чим можуть пишатися всі О'Гари.
— Я буду вдома на свято, — сказала Кетлін, сяючи від щастя.
— О як би я також хотіла поїхати, — мовила Скарлет. — Тато багато про неї розказував.
— Ну так поїдь, люба Скарлет. Подумай, як старенька зрадіє.
Кетлін і Морін кинулися до Скарлет, просячи й переконуючи, поки у неї в голові не запаморочилося. «Ну, а чому ні?» — спитала вона себе.
Коли Рет приїде по неї, їй доведеться повернутися до Чарлстона. Чому ж не відкласти це повернення на трохи довше? Вона ненавиділа Чарлстон. Тьмяні сукні, безперестанні візити й комітети, стіни ввічливості, якими від неї відгороджувалися, і стіни запепалих будинків та недоглянутих садів, у які її замикали. Вона ненавиділа, як чарлстонці говорили, — їхні розтягнуті, пласкі голосні і потайна мова кузенів та предків, де переплітаються слова і фрази французькою, латиною і ще бозна-якими мовами. Як вони все знали про міста, де вона не бувала, про людей, про яких вона ніколи не чула, і про книжки, яких вона не читала. Вона ненавиділа їхнє суспільство — бальні блокноти, черги, в яких треба стояти, щоби привітатися з господарями дому, і неписані правила, виконання яких від неї чекали, хоч вона їх і не знала. Аморальність, яку там сприймали спокійно, та лицемірство, з яким її клеймили за гріхи, яких вона не чинила.
«Не хочу носити бляклі сукні і повторювати “так, мем” старим тіткам, чий дід по материнській ліній був якимось відомим чарлстонським героєм чи щось таке. Не хочу кожен ранок неділі слухати, як тітки дзьобають одна одну. Не хочу думати, що бал святої Цецилії — найважливіша подія у році. День святого Патрика мені подобається більше».
Скарлет розсміялася вголос.
— Я поїду! — вирішила вона.
Їй раптом стало легко і добре, навіть шлунок відпустило. Вона підскочила і обійняла Морін, і навіть ноги її не боліли.
Чарлстон на неї почекає. І Рет почекає також. Бачить Бог, скільки вона на нього чекала. Чого би їй не відвідати решту родини О'Гарів? До іншої Тари всього лише два тижні та ще один день на великому кораблі. Вона буде ірландкою і трохи побуде щасливою, перш ніж повернеться до чарлстонських правил.