Над гребними колесами була широка платформа із надійними поручнями — саме там стояли Скарлет і Колум разом із кількома так само безстрашними пасажирами і махали на прощання кузенам і кузинам. На березі не вистачило часу для довгих прощань, бо «Бріан Бору» мусив відчалити з відпливом. Скарлет посилала повітряні поцілунки всім О'Гарам. Цього ранку діти не пішли до школи, а Джеймі навіть зачинив крамницю на годину, щоб вони з Денієлом могли їх провести.
Трохи позаду та осторонь від решти стояв тихий Стівен. Він підняв руку лише один раз, подавши Колуму домовлений сигнал.
Це означало, що дорогою до корабля речі Скарлет перепакували. Поміж шарів обгорткового паперу, нижніх спідниць, суконь і халатів у її валізах і скринях лежали тісно обмотані, промаслені гвинтівки, а також коробки з патронами, які він купив у Бостоні.
Як їхні батьки, дідусі та покоління предків до того, Стівен, Джеймі, Метт, Колум і навіть дядько Джеймс — усі збройно боролися проти англійської влади в Ірландії. Більше двох сотень років О'Гари ризикували життям, іноді навіть убиваючи ворогів у не надто успішних, приречених на невдачу малих повстаннях. Лише протягом останнього десятиліття почав наростати справді організований спротив. Дисципліновані та небезпечні, фінансовані з Америки, фенії стали відомі по всій Ірландії. Вони були героями для ірландського селянства, прокляттям для англійських землевласників, а для військових сил Англії — революціонерами, що заслуговували лише на смерть.
Колум О'Гара був найуспішнішим серед збирачів пожертв та одним із найпотаємніших підпільних лідерів Братства феніанців.
Вежа
47
Грузький «Бріан Бору» повільно йшов між берегів річки Саванни — його тягнули буксирні пароплави. Коли корабель нарешті досяг Атлантичного океану, пролунав пронизливий свисток на прощання до пароплавів, і корабель нарешті розпустив великі вітрила. Пасажири заплескали, схвально загукали, коли форштевень на носі корабля пірнув у сіро-зелені хвилі в гирлі ріки, і величезні гребні колеса зробили перші оберти.
Скарлет із Кетлін стояли разом і спостерігали, як швидко пласка лінія берега розмивається, зливається із зеленню води, а тоді зовсім зникає.
«Що я наробила?» — думала Скарлет, схопившись у раптовій паніці за поручні на палубі. Тоді глянула вперед на безмежний простір поцяткованого сонцем океану, і її серце забилося швидше у передчутті пригоди.
— О! — скрикнула Кетлін, а тоді застогнала: — О-о-о-о-о....
— Що сталося, Кетлін?
— О-о-о-о... Я забула про морську хворобу, — схлипнула дівчина.
Скарлет стримала сміх. Вона охопила Кетлін одною рукою за талію і довела до їхньої каюти. Того вечора крісло Кетлін за столом капітана лишилось незайнятим. Скарлет із Колумом віддали повну шану грандіозній вечері. Опісля Скарлет замовила миску бульйону для своєї нещасної кузини і годувала її з ложечки.
— За день-два мені полегшає, — пообіцяла Кетлін ледь чутно. — Тобі не доведеться глядіти мене всю дорогу.
— Цить і з'їж іще ложечку, — наказала Скарлет.
«Дякувати Богу, в мене не такий слабкий шлунок, — подумала вона. — Навіть отруєння після дня святого Патрика вже минулося, повечеряла я з величезним задоволенням».
* * *
Вона прокинулася раптово, коли на горизонті щойно з'явилася перша червінь світанку, і помчала спотикаючись до малої вбиральні, прилеглої до каюти. Там вона впала на коліна і виблювала у розмальовану квітами порцелянову ємність, вмонтовану у сидіння крісла з червоного дерева.
Скарлет не могла заслабнути на морську хворобу, тільки не вона. Вона ж так любила морські прогулянки. От іще, в Чарлстоні її ані трохи не нудило — ні коли маленький вітрильник здіймався на хвилях шторму, ні коли сторчголов падав униз. «Бріан Бору» порівняно з ним — непохитний, як камінь. Вона й гадки не мала, що з нею не так...
...Повільно, повільно Скарлет підняла тяжку від слабкості голову. Її рот і очі відкрилися в подиві, вона зрозуміла. Радісне збудження завирувало у венах, гаряче і життєдайне, і вона глибоко гортанно розсміялася.
«Я вагітна. Вагітна! Я пам'ятаю ці відчуття».