Скарлет задерла підборіддя, зціпила зуби, щоб не стукотіли від холоду і щоб не вирвалася грудка, яка наростала в горлі. «Незабаром це закінчиться, і тоді я поїду додому, до Тари».
Звіяні уламки пошматованого життя Скарлет були безладно розкидані по Оклендському цвинтарі Атланти. Високий гранітний обеліск, сірий камінь із сірими дощовими розводами, слугував понурим нагадуванням про зниклий назавжди світ, безтурботний світ її довоєнної юності. То був Меморіал Конфедерації, символ гордої, нерозважливої відваги, яка під яскравими знаменами штовхала Південь до власного кінця. Він стояв у пам'ять про численні втрачені життя, про друзів дитинства, про кавалерів, які вимолювали в неї вальси та цілунки у ті далекі дні, коли не було більшої турботи, аніж котру з кринолінових суконь одягнути на бал. Він стояв у пам'ять про її першого чоловіка, Чарлза Гамільтона, брата Мелані. Він стояв у пам'ять про синів, братів, чоловіків, батьків тих змоклих жалібників на пригірку, де хоронили Мелані.
Тут були й інші могили, інші спогади. Френк Кеннеді, другий чоловік Скарлет. А ще маленька, до болю маленька могилка, на надгробку якої вибито: Юджині Вікторія Батлер, а під ним — Гарні. Це її найменша донечка, найулюбленіша.
Її оточували живі й мертві, а проте вона стояла одна. Здавалося, прийшла половина Атланти. Увесь цей натовп не помістився у церкві, а тепер він з'юрмився чималим, нерівним чорним гуртом навколо єдиної кольорової плями на тлі сірого дощу — могили, виритої для Мелані Вілкс у червонявій джорджіанській глині.
Попереду стояли найближчі до Мелані люди. Сльози котилися їхніми білими й чорними обличчями, та Скарлет не зронила і сльозини. Старий візник дядько Пітер стояв поруч із Ділсі та куховаркою, утворивши захисний чорний трикутник навколо Бо, спантеличеного Мелліного синочка.
Там була вся атлантська стара гвардія і трагічно дрібна купка їхніх нащадків, що ще залишилися. Міди, Вайтінги, Меррівезери, Елсінги, їхні доньки та зяті, Г'ю Елсінг — єдиний живий син; тітонька Дріботуп Гамільтон та її брат, дядечко Генрі Гамільтон, які забули про свою довголітню ворожнечу у спільній скорботі за небогою. Молодша за віком, однак на вигляд така ж, як вони, стояла посеред цього гуртка Індія Вілкс і дивилася на свого брата Ешлі сповненими смутку та провини очима. Він, як і Скарлет, стояв самотою. З непокритою головою, під дощем, він не бачив простягнутих йому парасольок, не зважав на холодну мряку, не міг прийняти вироку священикових слів і вузької домовини, яку опускали в червону глину.
Ешлі. Високий, худорлявий, блідий. Його світло-русяве волосся майже зовсім посивіло, його безкровне стражденне обличчя було таке ж порожнє, як і застиглий, невидющий погляд сірих очей. Він стояв струнко, наче віддавав честь, як у роки офіцерської служби в сірому мундирі. Стояв непорушно, нічого не відчуваючи і не розуміючи.
Ешлі. Він був осердям і символом зруйнованого життя Скарлет. Заради любові до нього вона упустила щастя, що було в неї в руках. Вона відвернулася від свого чоловіка, не розгледіла його кохання до неї, не визнавала свого кохання до нього, бо на шляху завжди стояло жадання Ешлі. А тепер Рет пішов, і єдиний доказ його існування — похоронний вінок із тепло-золотих осінніх квітів серед багатьох інших. Вона зрадила свою єдину подругу, поглумилася з Мелліної впертої відданості та любові. А тепер Мелані не стало. Не стало й любові Скарлет до Ешлі, вона зрозуміла — однак було запізно — що звичка кохати його вже давно заступила саме кохання.
Вона його не кохала і вже ніколи не покохає. От тільки тепер, коли він їй був більше не потрібен, Ешлі належав їй, дістався їй у спадок від Мелані. Вона пообіцяла Меллі, що заопікується ним та їхнім сином Бо.
Через Ешлі її життя розлетілось на друзки. І він єдиний, хто залишився з того життя.
Скарлет самотньо стояча оддалік. Між нею та її атлантськими знайомими пролягла холодна сіра прірва, яку колись заповнювала Мелані, оберігаючи її від ізоляції та осуду. Лише пронизливий дощовий вітер завивав під парасолькою у місці, де мав стояти Рет і захищати її своїми широкими плечима і своїм коханням.