Скарлет усміхнулася. Не дивина — Топі з Алексом завжди були найбільшими денді на всю Північну Джорджію. Тоні, вочевидь, нітрохи не змінився. Модні чоботи на високих підборах, сідло зі сріблом. Скарлет ладна була закластися — в кишенях у нього так само порожньо, як і в той день, коли він мчав у Техас, рятуючись від ката. Яка ж величезна дурість — тримати срібне сідло, коли будинку в Мімозі потрібна нова покрівля. Але для Тоні інше було важливим. Значить, він досі той самий Тоні, що й колись. І Алекс пишався ним так, ніби він повернувся додому з фургоном золота. Як же вона любила їх, їх обох! Хай у них залишилася тільки ферма, на якій доводиться працювати своїми руками, але янкі не зламали Фонтейнів, не змогли їх навіть зігнути.
— Господи, а хлопці мої ото би вже вигарцьовували з тими каблуками і сідлами! Ходили би високі, як дерево, а срібло до блиску би задом натерли, — сказала Беатріс Тарлтон. — Аж бачу своїх близнюків, от би це їм припало до смаку.
Скарлет забило дух. І треба було місіс Тарлтон так усе зіпсувати? Навіщо руйнувати таку щасливу годину спомином про те, що старі їхні друзі майже всі полягли?
Але нічого страшного не сталося.
— Вони би й тижня так не проїздили, міс Беатріс, ви ж самі знаєте, — заперечив Алекс. — Все би програли в покер або продали, а гроші пустили би на шампанське для якоїсь вечірки, щойно би їм бракнуло спиртного. Пам'ятаєте, як Брент, коли вчився в університеті, продав усі меблі в своїй гуртожитській кімнаті й накупив сигар — по долару за штуку — для всіх друзяк, хто ще не пробував курити?
— А як Стюарт програв у карти костюм і втікав із кадрилі, замотавшись у килим? — докинув Тоні.
— А коли вони заклали в ломбарді Бойдові підручники з права? — нагадав Джим Тарлтон. — Я думав, ти з них шкуру здереш, Беатріс.
— У них завжди відростала нова, — усміхнулася місіс Тарлтон. — Я їм ноги хотіла переламати, коли вони підпалили льодовник, але не наздогнала, такі прудкі.
— Вони ще тоді подалися в Лавджой і затаїлися в нас у корівнику, — сказала Селлі. — А як надумали роздобути собі на харч цеберце молока, то корови ще тиждень опісля того не доїлися.
У кожного знайшлася своя історія про близнюків Тарлтонів, а відтак почалися й інші, про їхніх друзів і старших братів — про Лейфа Манро, Кейда та Рейфорда Калвертів, Тома і Бойда Тарлтонів, Джо Фонтейна — про всіх юнаків, що не повернулися додому. Ці розповіді ввібрали в себе спільну любов і пам'ять, а слова оживляли темні кутки кімнати тінями усмішок і променистої юності мертвих, але тепер — нарешті — не втрачених назавжди, бо їх можна було згадувати з приязним сміхом замість гіркого відчаю.
Старше покоління також не забули. Багато спогадів за столом набралося про «Стару Господиню», гостру на язик, але добру серцем бабцю Алекса і Тоні. І про їхню матір, яку називали «Молодою Господинею» до самої смерті на її шістдесятий день народження. Скарлет навіть змогла разом зі всіма всміхнутися, коли згадали зрадливу звичку її батька співати ірландських повстанських пісень, коли він, як казав, «випив цяпочку», і слухати спомини про мамину доброту без того болю в серці, який раніше завжди озивався на згадку імені Еллен О'Гара.
Вже давно спорожніли тарілки, і дрова в каміні прогоріли на жар та попіл, але година за годиною тривала розмова, і десяток живих повертав до буття всіх тих рідних, які не могли привітати Тоні з поверненням. Це був щасливий час, цілющий час. Гасовий ріжок посеред столу не так освічував, як приховував шрами, залишені Шермановим військом у поплямованій димом кімнаті та на полагоджених меблях. У тьмяному, миготливому світлі не видно було зморшок на обличчях, ні латок на одязі. На ці кілька солодких хвиль, що тривала ілюзія, Мімозу ніби перенесли у місце без часу і простору, де не було болю і ніколи не лютувала війна.
Багато років тому Скарлет заприсяглася собі ніколи не озиратися. Згадувати безтурботні довоєнні дні, оплакувати їх, тужити за ними — це шлях до болю і слабкості, а їй потрібна була вся сила і вся затятість, щоб вижити і захистити близьких. Але розділені спогади в їдальні Мімози аж ніяк не зробили її слабкою. Вони дали їй мужність, стали доказом, що хороші люди можуть пережити будь-яку втрату і не розучитися любові й сміху. Вона пишалася бути одною з них, пишалася називати їх друзями, пишалася, що вони були такі, які були.
Дорогою додому Вілл ішов попереду возика — ніс сосновий смолоскип і вів коня. Година була вже пізня, стояла глупа, темна ніч. Над головою зорі горіли в безхмарному небі так яскраво, що серпик місяця збліднув мало не до прозорого. Було тихо, тільки підкови повільно стукали по дорозі.