Кетлін сплюнула на землю.
— Ось що я думаю про Моллі та її Роберта! Але якщо з ними житиме Скарлет, а не я, то я припну язика.
Колум нахмурився, але не через слова сестри. Партнер Скарлет у танці намагався її обійняти. Колум не знав, що Скарлет із п'ятнадцяти років добре знається на тому, як розпалювати чоловіків та уникати потім їхньої надмірної уваги. Він швидко звівся на ноги і пішов до танцівників, але не встиг зробити й кілька кроків, як Скарлет позбулася палкого залицяльника і підбігла до нього сама.
— Ти нарешті вирішив зі мною потанцювати?
Він взяв її простягнені руки.
— Я прийшов тебе забрати. Вже давно час спати.
Скарлет зітхнула. Її розпашіле обличчя здавалося яскраво-червоним у світлі паперового рожевого ліхтарика над головою. По всій площі з гілок високих розлогих дерев звисали яскраві ліхтарики. Грали скрипки, люди у натовпі сміялися, вигукували і танцювали. Скарлет не зовсім розчула, що сказав Колум, але з виразу його обличчя і так було ясно.
Хоч вона й знала, що його правда, але сердилася, що не можна більше танцювати. Вона ніколи раніше не відчувала такої п'янкої свободи, навіть у день святого Патрика. Ірландські костюми не носили з корсетами, і Кетлін зашнурувала її нетісно, щоб лишень корсет не спадав до колін. Вона могла танцювати так вічно, не задихаючись. Здавалося, її ніщо, ніде не обмежує.
Навіть у рожевому світлі ліхтарика Колумове обличчя було сіре, втомлене. Скарлет усміхнулася і кивнула. Буде ще багато танців. Вона в Ірландії на два тижні, поки її бабуся не відсвяткує сотий день народження. Перша Кеті-Скарлет. Вона це свято не пропустить нізащо в світі!
«Ці потяги набагато кращі, ніж вдома, — подумала Скарлет, коли побачила відчинені двері в окремі купе. — Як же гарно мати свою невеличку кімнату замість сидіти у вагоні з купою незнайомців, де люди то заходять, то виходять на кожній станції і безкінечно швендяють повз твоє сидіння, ще й мало не валяться тобі на голову». Вона радісно усміхнулася Колуму й Кетлін.
— Обожнюю ваші ірландські потяги. Я в Ірландії все обожнюю.
Вона зручно вмостилася у глибокому сидінні так, щоб добре видно було вікно, і приготувалася до відправлення. Природа тут точно буде інакша, ніж в Америці.
Ірландія її не розчарувала.
— О небо, Колуме! — вигукнула вона, коли вони їхали вже десь годину. — Ця країна просто всіяна замками! Тут по замку на кожному схилі, а ще більше на рівнинах. Чого вони всі розвалюються? Чого в них ніхто не живе?
— Здебільшого вони дуже старі, Скарлет люба, їм по чотириста років, а то і більше. Люди знайшли для життя зручніші будівлі.
Скарлет кивнула. Ну звісно. У вежах, мабуть, постійно доводилося бігати сходами вгору-вниз. І все одно замки були страшенно романтичні. Вона знову притулилася до вікна.
— О-о-о, — розчаровано протягнула вона. — Як жаль. Більше замки не порозглядаєш. Починається дощ.
— Він скоро вщухне, — пообіцяв Колум.
І справді, дощ затих ще до наступної станції.
— Баллінасло, — прочитала Скарлет уголос назву станції. — Як гарно називаються ваші міста. А як називається місце, де живуть О'Гари?
— Адамстаун, — відповів Колум. Він розсміявся з виразу обличчя Скарлет. — Ні, це не дуже ірландська назва. Я би змінив її заради тебе, якби міг — заради всіх нас. Але власник англієць, і йому це не сподобалося б.
— Комусь належить ціле місто?
— Це не місто, це просто англійці так вихваляються. Це заледве село. Його назвали на честь сина англійця, який його побудував, — маєток був невеличким подарунком для Адама. Тоді він перейшов у спадок його сину, внуку і так далі. Теперішній власник ніколи сюди не приїжджає. Живе переважно у Лондоні, а всім тут управляє його агент.
У словах Колума чулася гіркота. Скарлет вирішила не допитуватися і взялася далі виглядати замки.
Щойно потяг почав сповільнюватися перед наступною станцією, у далині постав величезний замок, і зовсім неушкоджений. Там точно хтось живе! Лицар? Принц? «Зовсім ні, — пояснив Колум, — це військові казарми для полку британської армії».
«О, цього разу я точно ляпнула зайве»,— подумала Скарлет. Щоки Кетлін багряніли.
— Я куплю нам чаю, — сказав Колум, щойно потяг зупинився.
Він опустив вікно і висунувся назовні. Кетлін втупилася в підлогу. Скарлет стояла поруч із Колумом, хотілося розім'яти ноги.
— Сядь, Скарлет, — сказав він твердо.
Вона сіла, але й звідти бачила на платформі гурти чоловіків у доладній формі, і як Колум похитав головою, коли його спитали, чи є в купе вільні місця. Який він непривітний. Плечима він повністю затуляв вікно, і ніхто не бачив, що там всередині. Насправді, в купе було ще три великі вільні сидіння. Треба буде запам'ятати цей фокус на випадок, якщо наступного разу їхатиме ірландським потягом без Колума.