Та незабаром їм таки довелося стишити хід. Дорога почала звиватися різкими короткими поворотами. Скарлет наполовину висунула голову з вікна, намагаючись розгледіти дорогу попереду.
— Ми вже в графстві Міт, Колуме?
— Скоро будемо.
Вони проїхали невеличку хатину. Оскільки рухалися мало не зі швидкістю ходи, то Скарлет добре встигла її роздивитися. Вона усміхнулася й помахала маленькій рудоволосій дівчинці, що стояла в дверях. Дитина усміхнулась у відповідь. У неї не було передніх молочних зубів, що надавало її усмішці якоїсь особливої чарівності. Скарлет зачарувалася цією хатиною. Вона була збудована з каменю, мала яскраво-білі стіни з невеличкими квадратними віконцями у червоних рамах. Двері також були червоні й розділені навпіл, при чому верхня частина відчинена. Голова дитини заледве сягала понад нижню половину дверей; за нею Скарлет побачила яскраве полум'я, що горіло в каміні затіненої кімнати. А найбільше їй сподобався солом'яний дах, який закінчувався зубцями. Хатинка скидалася на картинку із казки. Скарлет з усмішкою обернулася до Колума.
— Якби в цієї маленької дівчинки було біляве волосся, то я б очікувала побачити тут трьох ведмедів.
З виразу Колумового обличчя вона побачила, що він її не зрозумів.
— Золотоволоска, нетямо! — Він похитав головою. — Господи, Колуме, це ж казка. Хіба в Ірландії немає казок?
Кетлін розсміялася.
Колум теж розплився в усмішці.
— Люба Скарлет, — сказав він. — Я нічого не знаю про твої казки чи ведмедів, але якщо тобі захотілося казок, ти приїхала за адресою. Ірландія кишить чарівними створіннями.
— Колуме, будь серйозним.
— Та я серйозно. Тобі варто дізнатися про них, щоб не вскочити в страшну халепу. Розумієш, більшість із них просто трохи капосні, та є й такі, як чоботарі лепрекони, з якими б кожен хотів зустрітись...
Екіпаж раптом зупинився. Колум висунув голову з вікна. Коли повернувся на своє місце, то вже не усміхався. Він нахилився до Скарлет, ухопив шкіряний ремінець, що рухав вікно, і швиденько його закрив.
— Сиди тихо і ні з ким не говори, — сказав він різким напівтоном. — Дивись, щоб вона сиділа тихо, Кетлін. — Він швидко натягнув і зашнурував черевики.
— Що таке? — запитала Скарлет.
— Цить! — відповіла Кетлін.
Колум відчинив двері, вхопив свій капелюх, вийшов на дорогу й зачинив двері. Коли він виходив, його обличчя було сіре, мов камінь.
— Кетлін?
— Цить. Це важливо, Скарлет. Тихо.
Вони почули тупий лункий гуркіт, від якого аж завібрували шкіряні стінки екіпажу. Навіть крізь зачинені вікна Скарлет і Кетлін чули гучні обрубані слова, які викрикали чоловіки десь попереду.
— Агов, ти! Кучере! Рухайся далі. Це тобі не розвага, щоб витріщатися. А ти! Священик! Лізь назад у свою коробчину й забирайся звідси.
Кетлін обійняла Скарлет.
Екіпаж розхитувався на ресорах і повільно рухався правою частиною вузької дороги. Штивні гілки й колючки живоплоту врізалися в грубу шкіру. Кетлін відсунулася від вікна, ближче до Скарлет. Знову удар, вони обидві підскочили. Рука Скарлет стиснула руку Кетлін. Що відбувається?
Поки екіпаж повільно просувався вперед, вони натрапили на ще один будиночок, такий самий, як і той, який здався Скарлет ідеальним для Золотоволоски. У настіж розчинених дверях стояв солдат у чорній уніформі, оздобленій золотим позументом, і ставив два маленьких триногих стільчики на стіл за дверима. Зліва від дверей на норовливому гнідому коні сидів офіцер у формі, а справа стояв Колум. Він тихо говорив із низькою жінкою, що плакала. Чорна хустина зсунулася з її голови, і руде волосся хаотично розсипалося по плечах і прилипло до щік. На руках у неї була дитина; Скарлет помітила її блакитні очі й червонувато-коричневий пушок на голові. Маленька дівчинка, як близнючка схожа на ту, якій Скарлет усміхнулася раніше, плакала в материн фартух. Обоє були босі. Купка солдатів стояла в центрі дороги біля величезної триноги з колод. Четверта колода висіла, похитуючись, на мотузках, прикріплених до верху триноги.
— Їдь собі, ірландцю, — крикнув офіцер.
Екіпаж заскрипів і почав рухатися далі, зачіпаючись за живопліт. Скарлет відчувала, як тремтить Кетлін. Тут відбувалося щось жахливе. «Та бідна жінка виглядає, наче вона зараз знепритомніє... чи просто збожеволіє. Сподіваюся, Колум допоможе їй», — подумала Скарлет.
Жінка впала на коліна. «Боже, вона втрачає свідомість, вона зараз впустить дитину!»
— Кетлін, дай я...
— Тихо! Заради Бога, тихо! — Відчайдушна настирливість у голосі Кетлін примусила Скарлет спинитися.