Що ж це робиться? Скарлет дивилася й не вірила своїм очам. Мати зі сльозами стискала Колумову руку й цілувала її. А він робив над її головою знак хреста. Тоді допоміг їй підвестися. Торкнувся голови дитини й маленької дівчинки, а тоді поклав обидві руки на плечі матері й відвернув її від хатини.
Екіпаж повільно рухався вперед, а глухе важке гупання позаду нього відновилося. Вони стали віддалятися від живоплоту, ближче до середини дороги.
— Візнику, зупинися, — гукнула Скарлет, перш ніж Кетлін устигла її зупинити. Вони залишили Колума, а цього вона дозволити не могла.
— Не треба, Скарлет, не треба, — благала Кетлін, проте Скарлет відчинила двері ще до того, як екіпаж зупинився. Вона зійшла на дорогу і побігла назад до шуму, забувши про свої модні спідниці зі шлейфом, що волочилися за нею по болоту.
Те, що вона побачила й почула, примусило її спинитися і вражено закричати. Колода, що хиталася знову й знову вдаряла по стінах будиночка, його фасад завалився всередину, порозбивалися вікна й під ноги полетіли осколки чистого відполірованого скла. Червоні віконні рами впали я пилюку від потрощених білих каменів, а червоні двері з двох частин склалися, Стояв жахливий шум — товчіння... розбивання... крики, наче дім був живий.
На мить настала тиша, а тоді знову — тріскотіння, що перетворилося на рев — і густий, ядушливий запах диму. Скарлет побачила смолоскипи в руках трьох солдатів. Полум'я жадібно вгризалося в солом'яну стріху. Вона згадала армію генерала Шермана, опалені стіни й димарі Дванадцяти Дубів і Данмор Лендінґ і застогнала від горя й жаху. Де Колум? Божечко, що ж із ним трапилося?
Його силует у темному костюмі поспіхом вийшов із темного диму, що здіймався над дорогою.
— Іди вперед, — крикнув він Скарлет. — Повертайся в екіпаж.
Перш ніж їй вдалося подолати жаске заціпеніння, що прикуло її до місця, Колум уже був біля неї і тягнув за руку.
— Ходімо, люба Скарлет, не барися, — сказав він з виваженою наполегливістю. — Нам треба їхати додому.
Екіпаж помчав на повній швидкості, яку тільки можна було дозволити на звивистій дорозі. Скарлет кидало з боку в бік — то до вікна, то до Кетлін. Та вона цього не помічала. Вона все ще тремтіла після дивного й жахливого видовища. І лише коли екіпаж сповільнився до розміреного руху, її серце перестало відчайдушно калатати і вдалося перевести подих.
— Що це було? — запитала вона голосом, що здався їй чужим.
— Бідну жінку виселяли, — різко відповіла Кетлін, — а Колум її заспокоював. Не варто було тобі втручатися, Скарлет. Ти могла накликати біду на нас усіх.
— Пом'якше, Кетлін, не варто її вичитувати, — сказав Колум. — Скарлет не могла цього знати, вона ж з Америки.
Скарлет хотіла заперечити, що бачила й гірше, однак стрималася. Зараз вона більше хотіла зрозуміти.
— Чому її виселяють? — натомість запитала вона.
— Бо вона не має грошей сплатити оренду, — пояснив Колум. — І, що найгірше, її чоловік намагався зупинити процес, коли вони приходили вперше. Він ударив солдата, і його забрали в буцегарню, а вона залишилася з двома малими. Ще й за нього переживає.
— Це сумно. Бідолашна. Що вона робитиме, Колуме?
— Її сестра живе неподалік. Я відправив її туди.
Скарлет трохи заспокоїлась. Бідолашна. Бідна жінка була така збентежена. Але з нею все буде гаразд. Мабуть, її сестра живе в тому будиночку Золотоволоски, а це недалеко. Зрештою, всі люди й справді повинні платити оренду. Вона б миттю знайшла нового трактирника, якби її орендар спробував не заплатити. А щодо чоловіка, який вдарив солдата, це просто непростимо. Він мав би знати, що потрапить за це в тюрму. Треба було подумати про дружину, перш ніж робити такі дурниці.
— Але навіщо вони зруйнували будинок?
— Щоб мешканці не повернулися.
Скарлет сказала перше, що спало їй на думку:
— Що за безглуздя! Власник міг здати його комусь іншому.
Колум здавався втомленим.
— Він взагалі не хоче здавати його в оренду. З хатиною йде невеличка ділянка землі. А він зараз займається — як це називають — «організацією» свого майна. Він зробить там всюди пасовисько і відправлятиме відгодовану худобу на базар. Ось чому він підняв орендну плату настільки, що люди не можуть її сплатити. Він більше не зацікавлений, щоб землю обробляли. Чоловік знав, що так буде; вони всі знають, коли таке починається. Чекання триває місяцями, поки вже не залишиться нічого, що можна було б продати, щоб нашкребти грошей. За ці місяці в чоловікові накопичується гнів, і тоді він намагається вирішити ситуацію кулаками... А для жінок це розпач, який їх розриває, коли вони бачать, що чоловік програв. Та бідолаха з дитиною на руках намагалася власним тілом загородити дім свого чоловіка. Цього було достатньо, щоб він відчув себе мужчиною.