Скарлет не знала, що й казати. Вона й не уявляла, що таке трапляється. Це так підло. Янкі були ще гірші, але ж тоді була війна. А не руйнування заради того, щоб стадо корів мало більше трави. Бідолашна жінка. Та це ж могла бути Морін із Джекі на руках, коли він був ще малий.
— Ти певний, що вона піде до сестри?
— Вона на це погодилася, а вона не з тих, хто бреше священику.
— То з нею все буде гаразд, так?
Колум усміхнувся.
— Не переживай, люба Скарлет, з нею все буде гаразд.
— Поки не настане час «організації» ферми її сестри, — хрипко проказала Кетлін.
Мжичка перейшла у зливу, що стікала по склу. Вода протікала крізь пробиту живоплотом дірку й намочила внутрішню стінку екіпажу біля голови Кетлін.
— Колуме, дай мені, будь ласка, свою велику хустинку, — гиготнула Кетлін. — І помолися, будь ласка, щоб знову вийшло сонце.
«Як вона може радіти після всього, що трапилося, та ще й з течею?» — дивувалася Скарлет І, що найнеймовірніше, Колум сміявся з нею.
Екіпаж їхав швидше, набагато швидше. Візник, мабуть, божевільний. Через таку зливу нічого не видно, та й дорога вузька й звивиста. Та вони зараз ще десять тисяч дірок нароблять.
— Тобі не подобається їхати чудовими кіньми Джима Дейлі, люба Скарлет? Їм здається, що вони на іподромі. Та я знаю, що таку ділянку дороги можна знайти лише в графстві Міт. Ми вже наближаємось до дому. Краще розповім тобі про маленьких людей, щоб, якщо ти зустрінеш лепрекона, знала, з ким говориш.
Раптом крізь мокрі вікна пробилося сонце, перетворюючи краплі на осколки веселки. Є щось неприродне в тому, що однієї хвилини падає дощ, а наступної вже світить сонце, а потім знову дощ, подумала Скарлет. Вона відвернулась від райдуг і поглянула на Колума.
— Ти бачила насмішки на параді в Саванні, — почав Колум. — І мушу тобі сказати, що добре для всіх, хто це бачив, що в Америці лепреконів немає, бо їхній гнів був би жахливий, вони б закликали всю свою чарівну рідню до помсти. Та в Ірландії, де їх поважають, вони не зачіпають нікого, хто не зачіпає їх. Вони знаходять якусь затишну місцину і влаштовуються там, щоб старанно займатися своїм шевським ремеслом. Проте не думай, вони не мешкають гуртом, бо лепрекони — самітники, живуть поодинці і — якщо наслухатися достатньо історій — можна розраховувати знайти лепрекона біля кожного струмка й каменя в країні. Розпізнати, що він там, можна за стукотінням його молоточка по підошві й каблуку черевика. А тоді, якщо підкрастися тихесенько, як миша, можна застати його зненацька. Дехто каже, що його треба тримати за руку чи за ногу, та здебільшого всі погоджуються, що достатньо прицвяхувати його поглядом. Він проситиме, щоб його відпустили. Пообіцяє виконати заповітне бажання, та лепрекони ще ті брехуни, тож не варто йому вірити. Тоді він лякатиме великим горем, але не може тобі зашкодити, тож не зважай на його погрози. А зрештою йому доведеться заплатити за свою свободу викуп — скарб, який він заховав у безпечному місці поблизу. І це таки добрячий скарб. Горщик із золотом. Може, це й не виглядає багато для недосвідченого ока, та горщик зроблено з великими й оманливими лепреконськими хитрощами, він не має дна, тож золото можна черпати звідти до кінця своїх днів, а в горщику завжди залишатиметься ще. І все це він віддасть, щоб його відпустили; він не дуже компанійський. Він самітник за природою і готовий для цього на все. Та він ще й до того ж хитрий, настільки, що вміє перехитрити майже кожного, хто його впіймає, відволікти увагу. А якщо послабити хватку чи відвести очі, за мить його вже не буде, а ти залишишся при своєму, хіба що зможеш розповісти про такі пригоди.
— Як на мене, то не так уже й важко тримати чи не спускати очей, якщо винагородою за це буде скарб, — сказала Скарлет. — Ця історія — вигадка.
Колум засміявся.
— Практичних і ділових людей, люба Скарлет, таких як ти, ці маленькі люди особливо полюбляють ошукувати. Вони можуть розраховувати, що їм вдасться зробити так, як їм хочеться, бо ви ніколи не вважатимете їх причиною. Якщо ти йтимеш стежкою і почуєш стукіт, то не завдаватимеш собі клопоту зупинитися й глянути.
— Я б зупинилася, якби вірила в такі нісенітниці.
— Ось, маєш. Ти не віриш, а отже, й не зупинишся.
— Дурниці, Колуме! Я бачу, що ти робиш, звинувачуєш мене в тому, що я не зловила того, чого насправді не існує. — Вона починала сердитися. Словесні й інтелектуальні ігри — надто ризиковані, та й беззмістовні.