50
Під'їзна алея до дому Моллі пролягала посеред невеликого яблучного саду; сутінки забарвили легкий цвіт у рожевувато-фіолетовий колір на фоні темно-синього неба. По контуру квадратного будинку росли квіткові стрічки примул. Усюди було дуже охайно.
І всередині теж. На жорсткому меблевому гарнітурі з кінського волосу у вітальні лежали серветки, кожен стіл був вкритий накрохмаленою скатертиною з мереживною облямівкою, на яскраво відполірованій мідній решітці каміна не було попелу.
І сама Моллі була бездоганна як в одязі, так і в манерах. Її бордова сукня була оздоблена десятками сяючих срібних ґудзиків; темне волосся блищало, акуратно вкладене під делікатним білим чіпцем з мережками й мереживними складками. Вона підставила Колумові для поцілунку спочатку ліву щоку, а тоді праву, висловила свої «найщиріші привітання» ще одній О'Гарі, коли представили Скарлет.
«А вона ж навіть не знала, що я приїду», — Скарлет була приємно вражена, не кажучи вже про незаперечну красу Моллі. Вона мала найчистішу оксамитову шкіру, яку тільки бачила Скарлет, а під яскраво-синіми очима не було тіней чи мішків. Біля очей зморшок теж майже не було, як і не було їх деінде на обличчі, хоч навіть у молодих дівчат вони бувають, підсумувала Скарлет свою швидку оцінку. Колум, мабуть, помилився, Моллі не може бути за п'ятдесят.
— Я така рада познайомитися з вами, Моллі, і надзвичайно вдячна, що ви приймете мене в своєму чудовому домі, — фонтанувала Скарлет. Не те, щоб дім був якимось особливим. Чистий, наче щойно пофарбований, це так, але вітальня була не більша за найменшу спальню в її домі на Пічтрі-стрит.
— Боже мій, Колуме! Як ти міг залишити мене там саму? — скаржилася Скарлет наступного дня. — Цей жахливий Роберт — найнудніший чоловік у світі. Тільки й говорить, що про своїх корів — на Бога! — і про те, скільки молока дає кожна з них. Мені здавалося, що я замукаю щедо кінця вечері. Тобто поки ми не «потрапезували», а не повечеряли, як мені наголосили п'ятдесят вісім разів. І яка їм різниця?
— В Ірландії англійці «трапезують», а ірландці вечеряють.
— Але ж вони не англійці.
— У них є певні прагнення. Роберт якось пив віскі у Великому домі з графовим управителем, коли платив оренду.
— Колуме, ти жартуєш.
— Я сміюся, люба Скарлет, та не жартую. Не переймайся; що важливіше, то це чи було зручним твоє ліжко?
— Мабуть, так. Я була така втомлена, що могла спати й на кукурудзяних початках. Мушу зізнатися, що пройтися приємно. Поїздка вчора була довга. А до бабусиного дому далеко?
— Не більше чверті милі цим пішником.
— «Пішник». У вас такі гарні слова. Ми кажемо на таку маленьку стежину «доріжка». І живоплоту в нас би не було. Думаю, варто спробувати зробити такі в Тарі замість парканів. Скільки часу потрібно, щоб вони виросли такі широкі?
— Все залежить від того, які рослини використовувати. А які кущі ростуть в окрузі Клейтон? Чи, може, є дерева, які можна низько підрізати?
Колум навдивовижу добре знався на рослинництві, як на священика, подумала Скарлет, коли він пояснював і показував їй, як виростити живопліт. Та йому ще треба було повчитися відчуття відстані. Вузька звивиста стежка була набагато довша, ніж чверть милі.
Несподівано вони вийшли на відкриту місцевість. Попереду стояв дерев'яний будиночок, його білі стіни й маленькі віконця в синіх рамах виглядали свіжо і яскраво. Широка смуга диму звивалася блідим пасмом у сонячне блакитне небо з низького димаря на даху, а черепаховий кіт спав на синьому підвіконні одного з відчинених вікон.
— Тут чудово, Колуме! Як людям вдається зробити свої хатини такими білими? Це все через дощ? — за ніч дощ падав тричі, наскільки було відомо Скарлет, і це лише за той час, поки вона не заснула. Болото на пішнику наштовхнуло її на думку, що, мабуть, дощило більше.
— Дощ трохи допомагає, — усміхнувся Колум. Він був радий, що вона не скаржилася, мовляв, прогулянка зіпсувала її спідниці й чоботи. — Та насправді ти приїхала у вдалий час. Ми обов'язково приводимо до ладу свої будинки двічі на рік — до Різдва і до Великодня — зовні й усередині, білимо і фарбуємо. Ходімо поглянемо, чи бабуся не дрімає?
— Щось я переживаю, — зізналася Скарлет. Вона не сказала чому. Насправді їй було страшно навіть уявити, як виглядає столітня людина. А що, як її знудить, коли вона зустрінеться з власною бабусею? Що тоді робити?