Він був такий маленький. Більший, ніж бабусина хатина, та все ж дуже малий для сім'ї. Де вони всі сплять? Двері з вулиці вели прямо на кухню — кімнату вдвічі більшу за кухню в маленькій хатині, але наполовину меншу за спальню Скарлет в Атланті. Найпомітнішим тут була велика кам'яна піч по центру правої стіни. Небезпечно стрімкі сходи вели до отвору високо в стіні зліва від димаря; двері справа вели в іншу кімнату.
— Сідай біля вогню, — запропонувала Кетлін.
Низьке торфове вогнище горіло прямо на кам'яній підлозі в печі. Такий самий оброблений камінь лежав на підлозі в кухні. Він блідо блищав від тертя, а запах мила змішувався із запахом торфу.
«Лишенько, — подумала Скарлет, — моя родина й справді дуже бідна. Чому ж Кетлін виплакала всі очі, щоб сюди повернутися?» Вона видушила із себе усмішку й сіла у різьблене дерев'яне крісло, яке Кетлін підсунула поближче до вогнища.
За наступні години Скарлет побачила, чому Кетлін вважала просторість та відносну розкіш життя в Саванні нерівноцінною заміною життя у маленькому побіленому дерев'яному будиночку в графстві Міт. О'Гари в Саванні створили щось на зразок острівця щастя, в якому самі ж і жили, відтворюючи життя, знайоме їм з Ірландії. А тут все було справжнє.
У відкритій половині дверей постійно з'являлися нові голови, вигукуючи «Дай Боже», після чого їх запрошували «зайти й посидіти біля вогнища», а тоді власники цих голосів заходили. Жінки, дівчата, діти, хлопці, чоловіки, старі — приходили і йшли, перетиналися між собою по двоє чи по троє. Музичні ірландські голоси вітали Скарлет з прибуттям, а Кетлін із поверненням додому, усі вони говорили з такою теплою щирістю, що Скарлет була готова їх обійняти. Це було зовсім не схоже на офіційний світ, де здійснювали і приймали візити, це було наче день і ніч. Люди розказували їй, що вони родичі і пояснювали, по кому. Чоловіки й жінки розповідали їй історії про батька — старші згадували, а молодші говорили про події, про які почули від своїх батьків і дідів. Вона ніби бачила обличчя Джералда О'Гари у стількох обличчях, що сиділи біля вогню, і чула його голос у їхніх голосах. Здавалося, наче тато й сам тут, думала вона і уявляла, яким він був у молодості, коли ще жив тут.
А ще були плітки з міста й села, які Кетлін пропустила. Їх повідомляли й переказували різні люди, тож невдовзі Скарлет уже здавалося, що вона знає коваля, і священика, і шинкаря, і жінку, чия курка несла яйця з двома жовтками майже щодня. Коли в дверях з'явилася лиса голова отця Данагера, то це вже здавалося цілком природним, а коли він зайшов, то вона автоматично, як і всі інші, повернулася, щоб перевірити, чи його рясу вже заштопали в тому місці, де він порвав її об гострий кут церковної огорожі.
Тут усе, як колись було в окрузі Клейтон, подумала Скарлет; усі всіх знають і знають про справи одне одного. Тільки масштаби менші, все ближче і якось комфортніше. Те, що вона чула і відчувала, не розуміючи цього, свідчило, що цей маленький світ був добріший за інші, з якими вона стикалася. Що вона знала напевне, то це те, що їй тут дуже подобалося.
«Це найкращий відпочинок, який тільки може бути. В мене буде стільки всього розповісти Ретові. Може, ми колись повернемося сюди разом; він завжди зневажливо ставився до поїздок у Париж чи Лондон без попередження. Звісно, ми не можемо так жити, це надто... надто... по-сільському. Але тут так незвично, так чарівно і так весело. Завтра, коли йтиму всіх побачити, одягну вбрання, яке я купила в Ґолуеї, і корсет, і все інше. Одягнути жовту нижню спідницю з синьою спідницею, чи краще червону?..»
Десь далеко задзвенів дзвін, і молода матуся у червоній спідниці, яка показувала Кетлін перші зуби свого малюка, підскочила з низенького триногого стільчика.
— Вже дзвонять до обідні! Хто б ото сказав, що мій Кевін прийде додому, а обіду ще немає?
— То візьми трохи тушені, Мері-Гелен, у нас і так забагато. Бо ж коли я повернулася, Томас привітав мене чотирма гладкими кролями, яких він упіймав.
Менш ніж за хвилину Мері-Гелен уже бігла додому з дитиною на одній руці й накритою серветкою мискою в іншій.
— Допоможеш мені пересунути стіл, Колуме? Чоловіки прийдуть на обід. Не знаю, де поділася Брайді.
Вервечкою, наступаючи на п'яти один одному, чоловіки заходили в дім після роботи в полі. Скарлет познайомилася з батьковим братом Денієлом — високим, жвавим, худорлявим, кістлявим чоловіком вісімдесяти років та його синами. Їх було четверо, віком від двадцяти до сорока чотирьох, плюс, як вона пригадала, Метт і Джералд у Саванні. Мабуть, саме так і виглядав дім, коли тато був молодим — він і його брати. Колум на тлі інших чоловіків з родини О'Гарів виглядав навдивовижу низьким, навіть коли сидів за столом.