Як виявилося, Скарлет зовсім не помилилася. Одягнувши жовті рукавички, які пасували до жовтих спиць на високих колесах екіпажу, Моллі поверталася назад до головної дороги, а тоді їхала селищем. Скарлет з цікавістю розглядала понурі будівлі.
Нарешті екіпаж заїхав у найбільші ворота, що Скарлет коли-небудь бачила — надзвичайний витвір з гожого заліза із золотими шпичастими верхівками з кожного боку. По центру розміщувалася оточена золотом, яскраво забарвлена табличка витонченого дизайну.
— Герб графа, — зачаровано сказала Моллі. — Ми під'їдемо до великого дому й подивимося на річку з саду. Все гаразд, не хвилюйся. Графа вдома немає. До того ж Роберт отримав дозвіл від містера Елдера-молодшого.
— Хто це?
— Агент графа. Він управляє всім маєтком. Роберт його знає.
Скарлет намагалася виглядати враженою. Безперечно, вона мала б бути вражена до глибини душі, хоча не розуміла, чому. Що такого надзвичайного в наглядачі? Він же просто наймана допомога.
Вона отримала відповідь на своє запитання по тривалій поїздці ідеально рівною, широкою, висипаною гравієм дорогою, яка пролягала серед неозорих просторів доглянутих газонів, що нагадали їй на хвилю про широкі простори Данмор Лендінґ.
Маєток був величезним і, здавалося, складався не з однієї будівлі, а з групи зубчастих дахів, башт і стін. Комплекс радше скидався на невелике місто, а не на будинок. Тепер вона зрозуміла, чому Моллі з такою повагою говорила про агента. Управління таким маєтком потребувало більше зусиль та людей, аніж будь-яка плантація, що доводилося бачити Скарлет. Вона ледь не скрутила собі шию, розглядаючи кам'яні башти й прикрашені мармуром мережчаті вікна. Збудований для неї Ретом маєток був найбільшим — і в розуміти Скарлет — найкрасивішим будинком а Атланті, однак тут він помістився б у куточку і його навіть не помітили б у порівнянні з цим маєтком. От би побачити внутрішнє оздоблення...
Моллі жахала думка, що Скарлет може про це попросити.
— Маємо дозвіл зайти до саду. Я прив'яжу поні, і ми зайдемо в ті ворота. — Вона вказала на вхід під аркою з дзвіницею на вершечку. Залізні ворота були прочинені. Скарлет зістрибнула з коляски.
Східчастий прохід вів до вимощеної гравієм тераси. Вперше в житті Скарлет побачила, що гравій розсипано у вигляді візерунку. Вона не наважилася пройтися ним — її сліди зруйнували б ідеальні криві S. Скарлет боязко поглянула на сад, що простирався за терасою. Доріжки посипані гравієм і розрівняні граблями. Фігур більше немає, проте слідів також не видно. Як вони це роблять? Людина, яка працювала тут граблями, мусить мати ноги. Скарлет зробила глибокий вдих і з хрустом сміливо вийшла на терасу та пройшлася мармуровими сходами до саду. Звук від її кроків по гравію видавався їй звуком пострілів у вухах. Вона шкодувала, що взагалі пішла сюди.
А де ж Моллі? Скарлет повернулася обережно як могла. Моллі йшла дуже обережно, ступаючи у сліди, які залишила Скарлет. Їй стало легше, що кузина — попри своє манірне поводження — була так само налякана. Скарлет підняла голову й дивилася на будинок, чекаючи, поки Моллі підійде ближче. З цього боку дім виглядав призначеним для проживання людей. Французькі вікна, що виходили на терасу, зачинені та запнуті портьєрами, були не такі великі, щоб у них можна було зайти чи вийти, і не такі дивовижні, як двері парадного входу. Тепер можна було повірити, що в будинку жили не велети, а звичайні люди.
— А де ж річка? — гукнула Скарлет кузині. Цей порожній дім не змусить її шепотіти. Але й затримуватися довго вона бажання не мала. Вона відмовилася пройти всіма доріжками й садами, як пропонувала Моллі. — Я хочу побачити річку. Сади мене не цікавлять, вони нудні. Мій чоловік завжди з ними носиться, зчиняє багато клопоту через них. — Скарлет утекла від очевидних помітних зацікавлень Моллі її шлюбом, поки вони йшли центральною алеєю до дерев, що позначали кінець саду.
І ось нарешті, стоячи на майстерно облаштованій прогалині між заростями дерев, вони побачили річку. Все виглядало навдивовижу природно. Брунатна й золотава — такої води Скарлет ще не бачила. Сонячне світло лягло на поверхню річки, наче розплавлене золото, крутячись у повільних коловертях, темних, наче бренді.
— Вона прекрасна, — мовила Скарлет. Голос її був тихим. Вона не очікувала побачити таку красу.
Послухати тата, то річка мала б бути багряною від крові, що тут пролилася, бурхливою та швидкою. Але враження таке, наче вода взагалі не рухалася. Отож, це Бойн. Скарлет чула про неї все своє життя і ось тепер стояла так близько, що могла торкнутися води. Вона відчула щось незвідане, назви чого не знала. Скарлет шукала визначення, шукала розуміння. Для неї то було важливо. Якби ж вона лише могла знайти пояснення...