Коли Колум повіз її до «справжньої Тари», накрапав саме такий дощ. Скарлет була закутана у плащ, коли дісталася верхівки нерівних кам'яних сходів збоку невисокого схилу, де королі Ірландії правили й грали музику, кохали й ненавиділи, святкували й воювали і, зрештою, були переможені.
На тому місці не було навіть замку. Скарлет роззирнулася довкола й побачила лише невеличку отару овець. Під сірим світлом сірого неба шкурки їхні виглядали також сірими. Скарлет здригнулася, дивуючись собі самій. «Гусак прийшов на мою могилу». Дитячі спогади раптом зринули в пам'яті, змушуючи всміхнутися.
— Ну що, подобається? — запитав Колум.
— Гмм, так, тут гарно.
— Не бреши мені, люба Скарлет, і не шукай краси в Тарі. Ходімо зі мною. — Він простягнув долоню, і Скарлет поклала в неї свою руку.
Разом вони повільно пройшли густою травою й опинилися на нерівній ділянці, всіяній порослими травою грудками землі. Колум обійшов кілька з них і зупинився.
— На цьому місці колись стояв сам святий Патрик. Тоді він був звичайною людиною, простим місіонером, на зріст майже оце як я. Святим він став уже згодом і в очах людей перетворився на велета духа, непереможного, озброєного святим Божим словом. Мені здається, важливо пам'ятати, що він спочатку був людиною. Він, мабуть, був наляканий — стояв у сандаліях і плащі, зустрівшись із силою Верховного короля і його чарівників. Патрик же мав лише віру й покликання правди, а ще потребу її розповісти. Вітер був дуже холодний, а його пожирало полум'я ще не виконаного обов'язку. Він уже порушив закон Верховного короля, запаливши вогнище вдень, коли всі багаття наказано було загасити. Його могли вбити за вторгнення на чужу землю, і він це знав. Патрик наражався на велику небезпеку потрапити на очі королю й довести звістку, яку він, Патрик, приніс. Він не боявся смерті, бо страшило його лише не догодити Господу. Та цього не сталося. Король Лаогер зі старовинного коштовного трону дозволив місіонеру проповідувати не ховаючись. Так Ірландія стала християнською.
У тихому спокійному голосі Колума було щось таке, що змушувало Скарлет слухати й намагатися зрозуміти його слова, і те, що було несказанним. Вона ніколи не думала про святих як про людей, що здатні боятися. Насправді, вона взагалі ніколи не думала про святих; вони радше були для неї назвами релігійних свят. І ось тепер, дивлячись на невисоку кремезну статуру Колума, його звичайне обличчя й посивіле волосся, яке розвіював вітер, вона уявляла обличчя й фігуру іншого звичайного на вигляд чоловіка. Він не боявся померти. Як може людина не мати страху перед смертю? Як це? Скарлет раптом відчула заздрість до Патрика, до всіх святих, навіть до Колума. Вона не розуміє, і ніколи не зможе, подумала Скарлет. Усвідомлення цього прийшло поволі, важко. Вона осягнула велику, болісну і бентежну правду. Є речі занадто складні, глибокі, суперечливі, які не можна просто усвідомити чи пояснити одного дня. Скарлет почулася самотньо, їй стало холодно під поривами західного вітру.
Колум ішов далі, ведучи Скарлет. Зробивши ще кілька десятків кроків, він зупинився.
— Бачиш ось ту вервечку низьких пагорбів? — запитав він. Скарлет кивнула. — Тобі потрібна музика і склянка віскі, щоб розплющити очі й протистояти вітру, однак у мене немає нічого тобі дати, отож натомість заплющ очі, щоб побачити. Ось що залишилося від Бенкетної зали тисячі свічок. Скарлет, тут були О'Гари і Скарлети, всі, кого ти знаєш: Монагани, Магоні, Мак-Мегони, О'Гормани, О'Брайяни, Данагери, Доног'ю, Кармоді, і кого ще тільки зустрінеш. Тут були всі герої. Їжа була смачною та поживною, а також наливка. А ще музика, що витягала душу з тіла. Там була тисяча гостей, палали тисяча свічок. Бачиш, Скарлет? Вогні сяють вдвічі, втричі, в десять разів яскравіше, відбиваючись у золотих браслетах на руках гостей та золотих кубках, які вони передають одне одному, і в червоних, зелених, синіх коштовностях із золотими оправами, що прикрашають їхні плащі кольору карміну, що висять на плечах. А який у них апетит — до оленини, свинини, печеного гусака, що смажиться у своєму жирі, — до медовухи та самогону — до музики, що змушує їхні кулаки в такт стукати по столу, де золоті тарілки цокотять одна об одну. Бачиш тата? А Джеймі? А того негідника Брайяна, що одним оком кидає на усіх дівчат? Ет, які веселощі, яка вечірка! Чи бачиш ти, Скарлет?
Скарлет сміялася з Колумом. Справді, тато горланив би пісню про Пеґ і вимагав ще раз наповнити його кухля, бо ж співи наганяють таку страшну спрагу на чоловіка. Йому б тут сподобалося.
— Були б іще коні, — мовила Скарлет. — Тато любив, щоб були коні.