— Я не настільки смілива. Вода, мабуть, крижана.
— От зараз і перевіриш — трохи тебе забризкає. Ми перейдемо річку. Добре тримай повіддя.
Його кінь обережно ступив у воду. Скарлет підібрала спідниці, обмотала довкола стегон і направила коня слідом.
На іншому березі Колум спішився.
— Спускайся, будемо снідати, — сказав він. — Я прив'яжу коней до дерева.
Дерева тут росли близько до води, їхні крони й гілляччя відкидали нерівні тіні на Колумове обличчя. Скарлет зіскочила з коня, передала йому повід і сіла на землю на сонячній місцині, обпершись спиною об стовбур. Увесь берег всіяли дрібні жовті квіти із серцеподібними листочками. Скарлет заплющила очі і почала слухати: тихий голос річки, тонкий шурхіт листя над головою, спів пташок. Колум сів поруч, і вона повільно відкрила очі. Він розламав півбуханки прісного хліба надвоє і простягнув їй більший кусень.
— Поки їмо, розкажу тобі одну історію, — мовив він. — Ця земля, на якій ми зараз, називається Баллігара. Майже двісті років тому тут був дім твого роду, нашого роду. Це — земля О'Гарів.
Скарлет сіла рівніше, усю сонливість їй раптом наче рукою зняло. Тут? Ось це — земля О'Гарів? А «Баллігара» — не так хіба називалося покинуте село, через яке вони так швидко проїхали? Вона стрімко повернулася до Колума.
— Заспокойся і їж свій хліб, Кеті-Скарлет. Це довга історія, — сказав він. Усмішка Колума спинила всі запитання, вже готові зірватися з її губ. — Дві тисячі років тому, навіть трохи більше, перші О'Гари поселилися тут і зробили цю землю своєю. Тисячу років тому — бачиш, ми вже підходимо ближче — вікінги, тепер ми називаємо їх норманами, відкрили зелений рай Ірландії і спробували забрати його собі. Ірландці — і О'Гари також — пильнували за річками, по яких могли приплисти кораблі-дракари з драконами, вирізьбленими на носі, і будували потужні застави проти ворогів.
Колум відщипнув шматок хліба і закинув у рот. Скарлет нетерпляче чекала, поки він прожує. Так багато років тому... Їй у голові не вкладався такий величезний відрізок часу. А що було після тисячі років тому?
— Вікінгів відбили, — розповідав далі Колум, — і О'Гари орали землю і годували худобу ще десь із двісті років. Вони звели міцний замок, просторий — щоби місця вистачило і для них, і для челяді, бо в ірландців хороша пам'ять, а якщо вікінги приходили раз, то можуть напасти і знову. Так і сталося. Тільки не вікінги, а англійці, які колись приїхали з Франції. Більша половина Ірландії впала під їхнім натиском, але О'Гари трималися за міцними мурами і обробляли свою землю ще п'ять сотень років. До битви при Бойні — ти знаєш цю сумну історію. Дві тисячі років О'Гари плекали цю землю, аж тут вона стала англійською. О'Гарів витіснили на інший бік броду, та й лишилися з них тільки вдови та малі діти. Діти виросли, один хлопчик став фермером і орендував землю в англійців по той бік річки. Його внук, фермер на тих самих полях, взяв за дружину нашу бабусю, Кеті-Скарлет. Разом із батьком він стояв на березі брунатного Бойну і бачив, як руйнували замок О'Гарів і як постав на його місці англійський будинок. Але назва залишилася. Баллігара.
І тато також дивився на той будинок, знав, що то земля "О'Гарів. Скарлет ридала, розуміючи тепер лють і смуток на його обличчі та в його голосі, коли він вибухав гнівом, згадуючи про битву при Бойні. Колум пішов до ріки і напився води, зачерпнувши долонями. Тоді обмив руки, зачерпнув іще і приніс воду Скарлет. Вона попила, і він витер сльози з її щік лагідними мокрими пальцями.
— Я не хотів говорити тобі, Кеті-Скарлет...
Вона сердито його перебила.
— Я маю право знати.
— Я теж так думаю.
— Розкажи мені далі. Це ще не все, я знаю. По очах твоїх бачу.
Колум зблід, як біліють, тамуючи неймовірний біль.
— Так, це ще не все. Англійську Баллігару звели для молодого лорда. Казали, він був вродливий і білявий, як сам Аполлон, та і сам вважав себе за небожителя. Він затявся зробити із Баллігари найгарніший маєток на всю Ірландію. Його село — бо вся Баллігара належала йому, до останнього листочка і каменя — мусило бути найбільше і найпишніше, пишніше навіть за Дублін. Таке воно й було, хоч і не таке пишне, як Дублін — а була там одна вулиця, ширша за найширшу вулицю столиці. Стайні він мав, наче собори, вікна блищали, як діаманти, сади стелилися м'якими килимами до самого Бойну. По травниках ходили павичі і розпускали на хвостах самоцвіти, прекрасні леді, обвішані коштовностями, відвідували його прийоми. Він був лордом Баллігари. Смутився тільки, що мав одного лиш сина — єдину свою дитину. Але перш ніж забрали його чорти, діждався народження внука. І в того внука також не було ні сестер, ні братів. Але був він вродливий та білявий і став лордом Баллігари, її стаєнь-соборів та пишного села. А після нього — вже його син. Я його пам'ятаю — молодого лорда Баллігари. Я був ще малим і думав, який він, мабуть, чудовий і добрий. Він їздив на високому чалому коні, і коли його гості збиралися на полювання і витоптували кіньми наші поля, він завжди кидав нам, дітям, кілька монеток. Він сидів на коневі — високий, стрункий, у рожевому мисливському вбранні, білих бриджах і високих лискучих чоботах. Я не розумів, чого батько забирав у нас ті монети, ламав і проклинав лордову щедрість.