Колум не всидів на місці, зірвався і заходив уздовж берега річки. Коли він продовжив розповідь, голос у нього бринів від ледве стримуваної напруги.
— Почався голод, а з ним хвороби і смерть. «Не можу дивитися, як страждають мої орендарі, — сказав лорд Баллігари. — Я куплю два міцні кораблі і подбаю, щоби вони безпечно дісталися Америки, де їжі на всіх вдосталь. І хай мої корови ревуть недоєні, а поля позаростають кропивою. Люди Баллігари мені важливіші за худобу або врожаї». Селяни і фермери цілували йому руки за таку доброту, і багато з них зібралося в дорогу. Але не всі могли розлучитися з Ірландією. «Ми залишимося, хай і помремо від голоду», — сказали вони молодому лорду. Він тоді по всьому селу оголосив, що не візьме плати за жодне місце на кораблі і прийме кожного чоловіка чи жінку, готових їхати, скільки вистачить вільних місць. Мій батько знову його проклинав. Як він кричав на своїх братів, Меттью та Брайана, що спокусилися на подарунок англійця! Але вони твердо вирішили поїхати... Вони потонули разом із рештою селян, коли гнилі кораблі затопило при першій же негоді. Їх тепер називають «кораблі-потопельники». Один із селян, що лишилися в Баллігарі, зачаївся у стайнях, дарма, що розкішні, як собори. І коли молодий лорд зібрався кудись поїхати на своєму високому чалому коні, селянин схопив його і повісив золотоволосого лорда Баллігари у вежі при Бойні, де колись О'Гари виглядали дракари вікінгів.
Скарлет закрила долонею рота. Колум, білий як полотно, ходив туди-сюди і говорив страшним, не своїм голосом. Вежа! То, мабуть, та сама. Її долоня судомно стиснулася, сильніше затискаючи губи. Не можна зараз ні слова.
— Ніхто не знає, — продовжував Колум, — як звали того чоловіка в стайні. Хтось називає одне ім'я, хтось інше. Коли прийшли англійські солдати, ті, хто лишився у Баллігарі, його не виказали. І вони перевішали всіх, у розплату за смерть молодого лорда.
Між листям дерев пробивалися сонячні промені, мішаючи тінь і світло. Обличчя Колума було біле-білісіньке. І він закричав нелюдським, безсловесним криком.
Він розвернувся до Скарлет, і вона відсахнулася від його диких очей і спотвореного мукою обличчя.
— Краєвид гарний? — гримнув він, наче з гармати.
А тоді упав на коліна на порослу жовтими квітами землю, скорчився і сховав обличчя. Його трясло.
Скарлет було простягнула до нього руки, але потім безсило їх опустила. Вона не знала, що робити.
— Пробач мені, люба Скарлет, — сказав уже той Колум, якого вона знала, і підняв голову. — Моя сестра Моллі — дурепа з дуреп, що таке плете. Вона завжди вміла довести мене до гарячки. — Він усміхнувся їй майже переконливо. — Якщо хочеш подивитися, маємо ще час заїхати у Баллігару. Там ніхто не живе майже тридцять років, але все лишилося точнісінько, як і було. Туди ніхто не ходить.
Він простягнув руку, і зараз усмішка на його посірілому обличчі була справжня.
— Ходімо. Коні чекають.
Кінь Колума протоптав стежку крізь сплутані зарості й колючі кущі ожини, і невдовзі вже було видно велетенські кам'яні стіни вежі. Колум підняв руку, попереджаючи Скарлет, тоді зупинив коня, склав руки навколо рота і загукав: «Seachain! Seachain!» Луна від дивних звуків прокотилася аж до вежі, вдарилася об камінь.
Колум повернувся до Скарлет, очі його сміялися, а на щоках з'явився рум'янець.
— Це ґельська, люба Скарлет, староірландська. Десь тут у хижі живе cailleach, знахарка. Хтось каже, вона відьма, стара, як сама Тара. Інші розказують, що то жінка, яка втекла від Педді О'Брієна з Тріму двадцять років тому. Я гукнув, щоби попередити її, що ми тут будемо проходити. Раптом, вона не любить сюрпризи. Не думай, що я вірю у відьом, але завжди краще виказати повагу.
Вони виїхали на галявину довкола вежі. Зблизька Скарлет розгледіла, що камені не кріпилися вапном, і все одно навіть на дюйм не зсунулися зі свого місця. Скільки вона тут стоїть, казав Колум? Тисячу років? Дві тисячі? Байдуже. Скарлет її не боялася. Страшно було, коли Колум говорив отим не своїм голосом, а вежа — це лишень будівля, найгарніша, яку вона коли-небудь бачила. «І зовсім вона не страшна. Навпаки, ніби навіть привітна, запрошує мене зайти». Скарлет під'їхала ближче, провела пальцями по стиках каменів.