Вона мусила подумати про дитину.
На мить Скарлет зненавиділа це дитя, зненавиділа ширшу талію і неповоротке, важке тіло, що чекали її попереду. Ці жертви мали би повернути їй Рета, але не повернули. Можна було... Вона чула про жінок, які позбавлялися небажаної дитини...
...Рет ніколи їй не пробачить, якщо вона таке вчинить. Але яка різниця? Вона втратила Рета, назавжди.
Заборонений схлип вирвався з вуст Скарлет, незважаючи на всю її силу волі. «Втратила. Я його втратила. Я програла. Рет виграв».
Тоді раптовий гнів охопив її, випалюючи біль, підживлюючи її виснажені тіло і дух.
«Я програла, але я поквитаюся з тобою, Рете Батлер, — подумала вона з гірким тріумфом. — Я вдарю тебе сильніше, аніж ти мене».
Скарлет легенько накрила живіт долонями. О ні, вона не позбавиться від цієї дитини. Вона подбає про неї краще, ніж про будь-яку іншу дитину в усьому світі.
Її думки заполонили спогади про Рета із Гарні. «Він завжди любив Гарні більше за мене. Він би все віддав — віддав би життя, щоб її повернути. У мене буде ще одна Гарні, тільки моя. А коли вона виросте — коли буде любити мене і тільки мене, більше, ніж когось іншого в світі, — тоді я покажу її Ретові, і він побачить, що втратив...
Що я таке думаю? Я, мабуть, здуріла. Лише хвилину тому я усвідомила, як сильно я його скривдила, і ненавиділа себе. Тепер уже ненавиджу його і планую, як завдати йому ще більше болю. Я не буду такою, не дозволю собі таке уявляти, ні.
Я втратила Рета, я це визнала. Не можна піддаватися жалю чи бажанню помсти, це намарно, я мушу почати життя спочатку. Мушу знайти щось нове, щось важливе, заради чого жити. Я зможу, якщо захочу».
Всю решту ночі думки Скарлет снували по лабіринтах можливостей. Вона заходила у глухі кути, впиралася в перешкоди і їх долала, віднаходила дивовижні закутки пам'яті, уяви та зрілості.
Вона пригадала юність, свій округ і довоєнні дні. Спогади були далекі і не завдавали болю, і вона зрозуміла, що вже не колишня Скарлет. Що ту колишню себе можна відпустити, дати минулому і його мертвим спокій.
Натомість Скарлет зосередилася на майбутньому, на реальності та наслідках. У скронях пульсував біль, гатив, як молотками, і зрештою в неї страшенно розболілася вся голова, але Скарлет продовжувала думати.
Коли перші звуки почали долинати з вулиці, всі частинки головоломки в неї в голові склалися, і Скарлет знала, що робити. Щойно достатньо світла пробилося крізь затінені штори в кімнату, вона покликала:
— Брайді?
Дівчина скочила з крісла, кліпаючи заспаними очима.
— Дяка Богу, ти повернулася до тями! — вигукнула вона. — Лікар залишив тонік. Зараз я знайду ложку, вона десь на столі.
Скарлет смиренно відкрила рота і випила гіркі ліки.
— Все, — сказала вона твердо. — Більше я не хворітиму. Розсунь штори, вже, мабуть, білий день. Я буду снідати, у мене болить голова і мені треба набиратися сил.
За вікном дощило. Справжній дощ, а не туманна мряка, як звично. Скарлет відчула похмуру втіху.
— Треба сказати Колуму, що тобі вже краще, він так хвилювався. Покликати його?
— Не зараз. Скажи йому, що трохи пізніше я хочу з ним поговорити. Але не зараз. Іди. Скажи йому. І хай покаже тобі, як замовити для мене сніданок.
57
Скарлет примусила себе шматок за шматком ковтати їжу навіть попри те, що уявлення не мала, що їсть. Як вона сказала Брайді, їй потрібні були сили.
Після сніданку вона відіслала Брайді геть і наказала повернутися через дві години. Тоді сіла за письмовий стіл біля вікна й, зосереджено насупившись, стала швидко списувати листок за листком грубого кремового паперу.
Після того як написала, склала й запечатала листи, Скарлет довго дивилася на порожній аркуш перед нею. Вона все спланувала вночі, знала, що напише, але не могла примусити себе взяти ручку й почати. Вся її сутність зіщулилася від того, що їй потрібно було зробити.
Скарлет здригнулася й відвернулась від аркуша. Її погляд упав на симпатичний маленький порцеляновий годинник на сусідньому столику, і вона вражено зітхнула. «Так мало часу лишилося! Брайді повернеться за сорок п'ять хвилин. Не можна більше зволікати, це нічого не змінить, незалежно від того, скільки часу мені на це знадобиться. Іншого виходу немає. Мушу написати дядечку Генрі, стерпіти приниження і гарненько попросити його про допомогу. Він єдиний, кому я можу довіритись». Скарлет зціпила зуби й узяла перо. Її зазвичай охайний почерк став стисненим і нерівним від напруженої рішучості, коли вона писала слова, які передавали управління її справами в Атланті і цінним запасом золота в банку Атланти Генрі Гамільтону.