Здавалося, земля тікала з-під її ніг. Вона відчувала фізичне знесилення, майже запаморочення. Скарлет не боялася, що старий адвокат її одурить, але й не було жодних шансів, що вона зможе слідкувати за кожним пенні, як завжди це робила. Одна справа довірити йому збирати і вносити в банк виручку крамниці та орендну плату за салун, а зовсім інша — дати йому контроль над асортиментом і цінами в магазині й сумою орендною платою для трактирника.
Контроль. Вона віддавала контроль над своїми грішми, безпекою й успіхом. Саме тоді, коли він був їй найбільше потрібен. Викуп частки Тари, що належала Керрін, суттєво зменшить її запаси золота, але зараз уже було надто пізно відмовлятися від угоди з єпископом, та й Скарлет не відмовилась би, навіть якби могла. Її мрія проводити літо в Тарі разом з Ретом розбилася на друзки, але Тара все ж залишалася Тарою, і вона затялася здобути її.
Будівництво житла на окраїні міста теж спустошувало її ресурси, але його треба було завершити. Якби ж тільки вона не була впевнена, що дядечко Генрі погодиться з усім, що пропонує Сем Коллтон, не питаючи про ціну.
Що найгірше, вона навіть не знатиме, що відбувається, чи добре, чи погане. Будь-що може трапитися.
— Я можу це зробити, — вголос пробурчала Скарлет.
Вона продовжувала писати. Мусила це зробити. Написала, що хоче відпочити, поподорожувати. Деякий час вона буде недоступна, не матиме адреси, за якою з нею можна буде зв'язатися. Вона подивилася на свої слова. Вони зливалися, тож їй довелося змахнути сльози. Нічого страшного, сказала вона собі. Цілком необхідно розірвати всі зв'язки, інакше Ретові вдасться її знайти. А йому не можна знати про дитину, поки Скарлет сама не вирішить йому сказати.
Але як же вона витримає не знати, що дядечко Генрі робить з її грошима? Або чи Паніка погіршилася і загрожує її заощадженням? Або чи її дім згорів? Або ще гірше — крамниця?
Вона мусить це пережити, і так і буде. Перо швидко шкребло по паперу, детально описуючи вказівки й поради, на які Генрі Гамільтон, імовірно, не зверне уваги.
Коли Брайді повернулася, листи чекали на прес-пап'є, складені й запечатані. Скарлет сиділа в кріслі, а її зіпсований корсет лежав на колінах.
— Ой, я забула, — простогнала Брайді. — Треба було розрізати, щоб ви могли дихати. Що мені зробити? Поблизу може бути крамниця, я можу піти...
— Не зважай, це не важливо, — сказала Скарлет. — Зметаєш сукню на мені і я одягну плащ, щоб сховати шви на спині. Давай скоріше, бо вже пізно, а мені ще багато треба встигнути.
Брайді виглянула з вікна. Пізно, справді? Її звиклі до сільського життя очі могли підтвердити, що не було ще й дев'ятої ранку. Вона чемно розпакувала швейний набір, який Кетлін допомогла їй зібрати для її нової ролі камеристки.
Через півгодини Скарлет постукала в двері Колумової кімнати. Очі у неї запали через брак сну, але вона була бездоганно вдягнена й абсолютно спокійна. Вона зовсім не відчувала втоми. Найгірше вже позаду; тепер треба було зайнятися ділом. Це відновило її сили.
Скарлет усміхнулася кузену, коли той відчинив двері.
— Чи твій комірець захистить мою репутацію, якщо я ввійду? — запитала вона. — Мені треба поговорити з тобою наодинці.
Колум вклонився і широко прочинив двері.
— Ласкаво прошу, — сказав він. — Радий, що ти усміхаєшся, люба Скарлет.
— Сподіваюся, скоро я знову сміятимуся... Лист з Америки загубився?
— Ні. Він у мене. Особисто. Я розумію, що сталося.
— Справді? — Скарлет знову всміхнулася. — Тоді ти мудріший за мене. Я знаю, але, мабуть, ніколи не зрозумію. Все ж це ні до ладу, ні до прикладу. — Вона поклала на стіл три листи, які написала. — За хвилину розповім тобі про них. Та спочатку мушу сказати, що не поїду з тобою і Брайді. Я залишаюсь в Ірландії. — Вона підняла руку. — Ні, нічого не кажи. Я все продумала. В Америці для мене більш нічого немає.
— Ой, ні, люба Скарлет, ти надто поспішаєш. Хіба я тобі не казав, що не буває нічого, що не можна було б виправити? Твій чоловік отримав розлучення один раз, то зробить це і вдруге, коли ти повернешся й розкажеш йому про дитину.
— Ти помиляєшся, Колуме. Рет ніколи не розлучиться з Енн. Вона йому під стать, з його людей, з Чарлстона. Та й крім того, вона як Мелані. Це для тебе нічого не означає, бо ти не знав Меллі. Але Рет знав. Він знав, наскільки рідкісні такі люди, ще до того, як я це зрозуміла. Він поважав Меллі. Вона була єдиною жінкою, яку він коли-небудь поважав, окрім, можливо, його матері, і він захоплювався нею, як вона цього й заслуговувала. Ця дівчина, з якою він одружився, варта десятьох таких, як я, так само, як Меллі, і Рет про це знає. Вона варта й десятьох Ретів, але вона його кохає. Нехай він несе цей хрест, — в її словах чулася дика гіркота.