У тому вільному житті, яким я тут живу, є щастя. А буде ще більше, коли я завершу свій план. Найскладнішу частину вже зроблено — ту, що залежала від інших. Тепер усе в моїх руках, я можу зробити так, як хочу. А стільки ж усього треба зробити!» Вона усміхнулася вітерцю.
Сонце ховалося й виходило з-за хмари, а пишна зелена трава пахла життям. Спина Скарлет зісковзнула вниз, і вона сіла на землю. Може, здасться знайти конюшину; Колум казав, що тут її росте більше, ніж будь-де в Ірландії. Вона оглянула кілька ділянок трави, але так і не знайшла ірландської конюшини. Імпульсивно Скарлет скотила донизу свої чорні панчохи і зняла їх. Які ж білі у неї ноги. Ех! Вона підтягла спідниці вище колін, щоб підставити їх сонцю. Жовті й червоні нижні спідниці під чорною спідницею змусили її знову всміхнутися. Колум був цілком правий.
Скарлет ворушила пальцями ніг на вітрі.
Що це? Вона виструнчилася.
Маленьке життя ворухнулося в її тілі.
— Ох, — прошепотіла вона, і знову, — ох.
Вона приклала руки до невеликої опуклості під спідницями. Єдине, що відчувала, — це складки вовняної тканини. Не дивно, що рухи дитини ще не помітні на дотик; Скарлет знала, що мине багато тижнів, перш ніж поштовхи можна буде відчути під рукою.
Вона стала обличчям до вітру й випнула вперед живіт. Зелено-золоті поля і густі зелені крони дерев заповнювали світ, скільки око бачить.
— Усе це твоє, маленька ірландська дитино, — сказала вона. — Твоя мати тобі все це дасть. Сама!
Скарлет відчувала холодну траву під ногами і теплу землю під травою.
Тоді вона стала на коліна й вирвала пучок трави. Вираз її обличчя був якийсь неземний, коли вона рила руками землю і втирала її — вологу й пахучу — колами у свій живіт, примовляючи:
— Твоє, твоя висока зелена Тара.
У Денієловому домі говорили про Скарлет. У цьому не було нічого нового; Скарлет була головною темою розмов селян відколи вперше приїхала сюди з Америки. Кетлін не ображалася, навіщо ж? Скарлет і її зачаровувала й інтригувала. Для неї рішення Скарлет залишитися в Ірландії не було диким.
— Хіба ж мене саму це не гнітило? — казала вона всім і кожному. — Я сумувала за туманами і за м'якою землею у тому гарячому закритому місті. Коли вона побачила, що краще, то вирішила не їхати.
— То це правда, Кетлін, що чоловік бив її й вона втекла від нього, щоб урятувати дитину?
— Зовсім ні, Клер О'Горман, хто це ширить такі жахливі брехні? — обурювалася Пеґґі Монаган. — Всім відомо, що він уже давно знемагав від хвороби, яка його зрештою забрала, тож він і відіслав її, аби часом не нашкодити дитині.
— Жахливо бути вдовою, ще й самій чекати на дитину, — зітхнула Кейт О'Тул.
— Не так страшно, як могло б бути, — сказала Кетлін, яка про це знала, — не тоді, коли ти багатша за королеву Англії.
Всі вмостилися зручніше біля вогнища. Тепер вони дійшли до улюбленої теми. З усіх інтригуючих здогадів про Скарлет найцікавіше було говорити про її гроші.
Хіба ж не чудово бачити багатство в руках ірландки, а не англійців?
Ніхто з них не знав, що найцікавіші плітки чекають їх попереду.
Скарлет цьвохнула повіддям по спині свого поні.
— Ворушися, — сказала вона. — Дитинка поспішає додому.
Нарешті вона була на дорозі до Баллігари. Поки вона ще точно не знала про купівлю, то не дозволяла собі заїжджати далі, ніж до вежі. Тепер могла роздивитися ближче, побачити, що належатиме їй.
— Мої будинки у моєму місті... мої церкви і мої шинки, і моя пошта... мій торф'яник, мої поля, і дві мої річки... Скільки всього чудового тут треба зробити!
Вона затялася народити дитину в місці, яке стане для неї домом. У Великому домі в Баллігарі. Та все інше теж потрібно зробити. Поля були найважливіші. І кузня в місті, щоб лагодити завіси й кувати плуги. Ще треба позароблювати тріщини, повставляти шиби у вікна, замінити двері. Необхідно негайно зупинити руйнування, раз це все належить їй.