Останнє було найкращою новиною для Скарлет. Єдина лікарня була в Робітничому домі в Даншаулінгу за 14 миль звідси. Вона ніколи не бачила Робітничий дім, останній притулок для бідних, і сподівалася ніколи його не побачити. Скарлет свято вірила в роботу замість жебрання, проте вона залюбки уникла б нагоди дивитися на тих нещасних, які закінчили отак. Звичайно, вона не хотіла, щоб її дитина розпочинала своє життя там.
Її власний лікар. Це в її стилі. До того ж він буде на підхваті, якщо малюк занедужає на круп, вітрянку чи ще яку дитячу хворобу. Тепер же їй залишилося тільки сказати, що їй потрібна годувальниця на середину листопада.
А ще приготувати дім.
— Колуме, і де ж твоя бездоганна пані Фітцпатрик? Ти ж наче казав, що вона погодилася прийти до нас місяць тому.
— Погодилася вона місяць тому, це правда. Однак, як будь-яка відповідальна особа, вона ще місяць відпрацювала у попередніх господарів, попередивши їх про звільнення. Місіс Фітцпатрик прибуде першого жовтня, це наступний четвер. Я запропонував їй жити у моєму будинку.
— Невже? Мені здавалося, вона мала бути моєю економкою. Чому вона не може жити тут?
— А тому, моя люба Скарлет, що твій будинок єдиний у всій Баллігарі досі не відремонтовано.
Скарлет здивовано роззирнулася на кухні. До цього вона не звертала уваги на те, як виглядала кімната. То була лише тимчасова зручна місцина для спостереження за роботою в містечку.
— Виглядає жалюгідно, еге ж? — запитала Скарлет. — Краще доробити будинок, щоб я могла заїхати. — Вона усміхнулася, але усмішка вийшла силувана. — Правду кажучи, Колуме, я виснажена. Я радо завершу нарешті роботу й відпочину.
Одного Скарлет не сказала: робота перетворилася для неї на справжнісіньку роботу, тепер, коли кузини відмовилися переїжджати. Відновлення маєтностей родини О'Гарів більше не приносило задоволення, оскільки вони не отримуватимуть задоволення від користування цими землями. Знову й знову намагалася Скарлет зрозуміти, чому ж рідні відмовилися. Єдиною правдоподібною відповіддю для неї було те, що вони не хотіли бути близько до неї, не любили її насправді, навіть попри всю їхню доброту й тепло. Тепер вона почувалася самотньою, навіть коли була з ними, навіть із Колумом. Вона вважала його своїм другом, але він сказав, що родина ніколи не погодиться на переїзд. Він знав їх і був одним із них.
У Скарлет постійно боліла спина. Її литки й ступні так набрякли, що ходити було нестерпно боляче. Вона шкодувала, що в неї буде дитина. Вона тяжко переносила вагітність, ще й Баллігару купила найперше задля дитини. А їй ще залишилося шість, ні, навіть шість із половиною, тижнів терпіти.
«Якби я мала сили, то завила б», — подумала Скарлет печально. Однак знайшла в собі сили злегка всміхнутися Колуму.
«Здається, він хоче щось сказати, але не знає, що саме. Що ж, я нічим допомогти не можу. Я вже втомилася від балачок».
У зовнішні двері хтось постукав.
— Я відчиню, — сказав Колум. І побіг, як той кролик. Він повернувся до кухні з пакунком у руках і непереконливою усмішкою на вустах.
— То була місіс Фланаган, із крамниці. Тютюн, що ти замовила для бабусі, нарешті прийшов, і вона принесла його. Я віднесу їй.
— Ні, — Скарлет змусила себе звестися на ноги. — Вона просила мене дістати їй тютюну. Це єдине, про що вона взагалі просила. Запрягай поні й допоможи мені сісти в коляску. Я повезу їй тютюн.
— Я з тобою.
— Колуме, на сидінні ледве для мене місця вистачає. Як ми вдвох туди сядемо? Піджени коляску і допоможи мені сісти. Будь ласка.
«Лише Господь знає, як я з тієї коляски вилізу».
Скарлет не надто зраділа, коли з котеджу бабусі, почувши її приїзд, вийшов кузен Шон. «Тихий Шон» — так вона називала його про себе, так само як називала кузена Стівена у Саванні «Тихий Стівен».
Їй було не по собі від них, оскільки коли інші О'Гари сміялися й розмовляли, вони завжди спостерігали мовчки. Її не цікавили люди, які не розмовляли й не сміялися, або ж люди, що, здавалося, мали якісь таємні думки. Коли Шон запропонував їй свою руку, щоб зайти до будинку, вона незграбно відступила, аби уникнути його.