— Не варто, — мовила Скарлет. — Я впораюся сама. — Шон змушував її нервувати навіть більше, ніж Стівен. Невдачі нервували Скарлет, а Шон якраз і був невдачею родини О'Гара. Він був третім сином Патрика. Найстарший помер, Джеймі працював у Трімі замість заняття фермерством, а тому, коли 1861 року помер Патрик, ферму успадкував Шон. На той час йому було «.лише» тридцять два, й оце «лише» він вважав адекватним виправданням для всіх своїх невдач. Він настільки погано впорався зі своїми обов'язками, що була загроза втратити все.
Денієл як старійшина скликав усіх дітей Патрика. Попри те, що йому було 67 років, Денієл мав більше віри у власні сили, ніж у Шона чи власного сина Шеймуса, якому також було «лише» тридцять два. Він працював із братом усе життя; коли Патрика не стало, він не міг припнути язика і спокійно дивитися, як справа всього його життя летить шкереберть. Натомість Шон мусив піти.
І Шон пішов. Проте не геть. Ось уже дванадцять років він жив із бабусею і дозволяв їй про себе дбати. Він відмовився від будь-якої роботи на фермі Денієла. Скарлет пішла геть від нього настільки швидко, наскільки їй дали змогу набряклі ноги.
— Донька Джералда! — вигукнула бабуся. — Я так рада тебе бачити, юна Кеті-Скарлет.
Скарлет вірила їй. Вона завжди вірила бабусі.
— Я привезла тобі тютюн, стара Кеті-Скарлет, — відповіла направду весело.
— Як чудово! Викуриш люльку зі мною?
— Ні, дякую, я ще не настільки ірландка.
— Дуже прикро. А я от ірландка від потилиці до кінчиків пальців. Набий мені люльку, будь ласка.
У крихітному котеджі було дуже тихо, хіба чути, як бабуся затягувалася димом. Скарлет поклала ноги на табурет і заплющила очі. Спокій був наче лікувальний бальзам.
Скарлет розлютилася, коли почула шум знадвору. Хіба не можна хоч півгодини відпочити в тиші? Вона поспішила на двір як могла, готова накричати на того, хто спричинив цей лемент.
Те, що вона побачила, змусило її забути про лють і біль у спині та ногах. Вона відчувала лише страх. У дворі Денієла були солдати, поліцейські й офіцер на коні та з оголеною шаблею в руці. Солдати присіли на стовбури дерев. Скарлет пошкандибала до Кетлін, яка плакала в дверях.
— Он іще одна, — сказав солдат. — Подивіться на неї. Ці нещасні ірландці плодяться, наче кролі. Краще навчилися б узуватися.
— А в ліжку взуття не потрібне, — відмовив йому на те інший. — Чи під кущем. — Англійці засміялися. Поліцейські констеблі дивилися під ноги.
— Агов, ти! — покликала Скарлет. — Так, ти, що на коні. Що ви тут робите?
— Це ти до мене звертаєшся, дівко? — офіцер подивився поверх свого довгого носа.
Скарлет задерла підборіддя й подивилася на нього своїми холодними зеленими очима.
— Я не дівка, і ви не джентльмен, навіть якщо й прикидаєтеся офіцером.
Від подиву він аж рота роззявив. Тепер його ніс став ледве помітним. Мабуть це тому, що у риб немає носа, а він схожий на рибу. Передчуття двобою наповнило серце Скарлет палкою радісно, додало наснаги.
— Ти не ірландка, — сказав офіцер. — Ти — та американка?
— Хоч ким би я була, вас не обходить. Однак мене обходить, що ви тут робите. Поясніть.
Офіцер пригадав, хто він. Він стулив рота й випрямив спину. Скарлет помітила, що солдати стояли струнко й дивилися то на неї, то на офіцера. Констеблі дивилися скоса на те, що відбувалося.
— Я виконую наказ Уряду її Величності, згідно з яким люди, що населяють цю ферму, втрачають право працювати через несплату ренти. — Він помахав згорнутим документом.
Серце Скарлет гупало в горлі. Вона ще вище підняла підборіддя. Далеко за солдатами Скарлет побачила, як з поля з вилами та палицями бігли Денієл та його сини. Вони були очевидно налаштовані на бійку.
— Тут якась помилка, — сказала Скарлет. — Яка сума несплати?
«Хутчіш, ти, довгоносий дурню, хутчіш кажи!» — думала вона. Якщо хоч один із чоловіків родини О'Гарів ударить солдата, його запроторять до в'язниці. Чи ще гірше.
Час, здавалося, сповільнився. Офіцер цілу вічність розкривав свій згорток. Денієл, Шеймус, Томас, Патрик і Тімоті рухалися так, наче були під водою. Скарлет розстібнула комір сорочки. Пальці були наче сардельки й не могли впоратися з неслухняними ґудзиками.
— Тридцять один фунт, вісім шилінгів та дев'ять пенсів, — відповів офіцер. На те, щоб вимовити кожне слово, йому знадобилася година, так здалося Скарлет. Тоді вона почула крики з боку поля й побачила, як здоровані О'Гари бігли, погрожуючи кулаками та знаряддями. Вона несамовито схопилася за мотузок на шиї, на якому висів мішечок з грошима.