— Ти з кожним днем усе більше ірландка, Скарлет, люба. Це ти від Кетлін навчилася?
— Від кузенів — коли вони вертаються з поля, то завжди змивають землю з ніг. Я подумала, це тому, що Кетлін їх уб'є, якщо нанесуть болота на її чисту підлогу.
— Зовсім ні. Вони так роблять, бо ірландці — і жінки також — робили так з дідів-прадідів. Ти тепер і «seachain» кричиш, перш ніж вилити воду?
— Не кажи дурниць, звісно, що ні. І не ставлю блюдце з молоком на поріг кожного вечора. Я не вірю, що обливаю чи годую вечерею якихось фей. Це все дитячі забобони.
— Говори, говори. Ох і дістанеться тобі одного дня від пуки за зверхність. — І він схвильовано позаглядав під її ліжко і під подушку.
Скарлет не стримала сміху.
— Ну гаразд, здаюся, Колуме. Що таке «пука»? Троюрідний брат лепрекона, я так розумію?
— Лепрекони би здригнулися від такого порівняння. Пука — це страшна істота, зла і хитра. Він ураз звурдить тобі сметану або заплутає ковтунці у волоссі твоїм власним гребінцем.
— Або набрякне мої власні ноги. Це найстрашніше, що я коли-небудь переживала.
— Бідолашечка. Ще довго?
— Десь із три тижні. Я попросила місіс Фітцпатрик підготувати для мене кімнату і замовити ліжко.
— Ти задоволена її допомогою, Скарлет?
Вона мусила визнати, що місіс Фітцпатрик, хоч і економка, не задирала носа і не гребувала братися до брудної роботи. Часто Скарлет бачила, як вона сама відшкрябує кам'яну підлогу і кам'яні умивальники у кухні, показуючи служницям, як треба робити.
— Але Колуме, вона так розкидається грішми, ніби в мене їх мільйони. Там у мене вже три служниці — тільки для прибирання, аби кухарка захотіла найнятися. І грубка така, якої я ще не бачила, там і конфорки всякі, і пічки, і гаряча вода. Обійшлася мені мало не в сотню фунтів, і ще десять, щоби привезти її від залізничної станції. А потім на додачу їй конче було треба, щоб коваль викував усякі різні рожни та гачки для каміна. На випадок, якщо кухарці чомусь не сподобається пекти у грубці. Та кухарки тут пещеніші за королеву.
— І корисніші. Ти не пошкодуєш, коли сядеш за перший добрий обід у власному домі.
— Це ти так кажеш. А мені і м'ясних пирогів місіс Кеннеді вистачає. Я вчора ввечері з'їла три. Один для мене, і ще два для того слоненяти, яке у мене в животі. О, яка я буду щаслива, коли це все закінчиться... Колуме, — він був у від'їзді, і раніше Скарлет запитала би відразу, але тепер їй було трохи ніяково. І все одно, вона мусила запитати, — ти що-небудь чув про «Справжню О'Гару»?
Він чув, пишався нею і вважав, що вона заслужила.
— Ти надзвичайна жінка, Скарлет О'Гара. Так думають усі, хто тебе знає. Ти пережила удари долі, які звалили би з ніг слабшу жінку — або й чоловіка. І ніколи не нарікала й не скаржилася. — Колум хитро всміхнувся. — А ще мало не чудо сотворила, змусивши всіх цих ірландців так працювати. І плюнула в очі англійським офіцерам — кажуть, одному з них ти вцілила в око аж за тисячу кроків.
— Неправда!
— Навіщо в такій чудовій історії правда? Сам старий Денієл першим назвав тебе «Справжньою О'Гара», а він там був.
Старий Денієл? Скарлет почервоніла від задоволення.
— Якщо послухати, що люди говорять, ти от-от візьмешся балакати із духом Фінна Маккула. Ти збагатила увесь наш округ. — Легковажний тон Колума посерйознішав. — Але від одного хочу тебе застерегти. Не насміхайся з вірувань людей, це їх ображає.
— Та я ніколи! Ходжу на службу кожної неділі, хоч отець Флінн от-от засне під час відправи.
— Я не про церкву. Я про фей, духів і таке інше. Один із подвигів, за які тебе хвалять, це те, що ти повернулася на землю О'Гарів, хоча всі знають, що тут водиться привид молодого лорда.
— Ти жартуєш.
— Я говорю цілком серйозно. Байдуже, віриш ти у все це чи ні. Ірландці вірять. І насміхатися з їхньої віри — це плювати їм в очі.
Скарлет розуміла, що він має на увазі, хоч би як це було безглуздо.
— Я мовчатиму і не буду сміятися, хіба з тебе, але не збираюся верещати щоразу, як виливаю воду з відра.
— І не треба. Люди кажуть, ти така ввічлива, що тихенько шепочеш собі під ніс.
Скарлет так сміялася, що маля прокинулося і почало штовхатися у неї в животі.