— Поглянь, що ти наробив, Колуме. Я ізсередини вся в синцях. Але воно того варте. Я так не сміялася з того часу, як ти поїхав. Побудь трохи вдома, добре?
— Обов'язково. Хочу першим подивитися на це твоє слоненя. Сподіваюся, ти візьмеш мене за хрещеного.
— А так можна? Я хотіла, щоби ти його, її чи їх охрестив.
Усмішка Колума зникла.
— Не можу, Скарлет, люба. Інше — все, що попросиш, навіть місяць із неба дитині в колиску. Тільки не проси провести таїнство хрещення.
— Але чому ні? Це ж твоя робота.
— Ні, Скарлет, це робота приходського священика або, в окремих випадках, єпископа, архієпископа чи вище. А я — місіонер, моя робота — полегшувати страждання бідних. Я не вділяю таїнства.
— Міг би зробити виняток.
— Не можу, і скінчімо на цьому. Але найкращим із усіх хрещених батьків я буду точно, якщо захочеш. І подбаю, щоб отець Флінн не впустив дитину в купіль чи на підлогу, і вчитиму твоє маля катехизи так красномовно, ніби то віршики. Попроси мене, Скарлет, люба, інакше розіб'єш моє спрагле серце.
— Ну звісно, я тебе прошу.
— Тоді я отримав те, по що прийшов. Тепер піду благати поживи у домі, де дають сіль.
— Ну то йди. А я відпочиватиму, поки не вщухне дощ, а тоді навідаюся до Кетлін і до бабусі, поки ще можу. Бойн так піднявся, що вбрід уже майже не перейти.
— Пообіцяй мені ще одне і мене спекаєшся. У суботу ввечері лишайся вдома із зачиненими дверима і запненими занавісками. Це Ніч усіх святих, й ірландці вірять, що вулицею гуляють усі феї від створення світу. А також гобліни, привиди, духи з головою в руках і все надприродне. Поважай традиції і зачинися безпечно, щоби їх не бачити. Жодних м'ясних пирогів місіс Кеннеді. Звари собі яйця. Або за давньою і ірландською традицією повечеряй віскі з елем.
— Не дивно, що вам усяке ввижається. Але я тебе послухаю. А ти до мене не прийдеш?
— І цілу ніч провести в будинку з такою спокусницею? Та в мене священицького сану позбавлять.
Скарлет показала йому язика. Спокусниця, ага. Хіба що для слонів.
Коли Скарлет їхала через брід, бричка так страхітливо хиталася, що вона вирішила не затримуватися у Денієла. Бабуся дрімала, тож Скарлет навіть не присіла.
— Я тільки на мить зайшла, бабусю, і спи собі далі.
— Ну то поцілуй мене на прощання, молода Кеті-Скарлет. Яка ти гарна дівчинка.
Скарлет обійняла лагідно тверде висохле тіло і поцілувала бабусю у щоку. Майже відразу голова бабусі впала на груди.
— Кетлін, я не надовго, вода в річці піднімається. А коли опуститься, боюся, що не влізу у бричку. Ти коли-небудь бачила таке велетенське дитя?
— Бачила, але тобі буде нецікаво. Я так бачу, кожній матері своя дитина — єдина в світі. Присядеш на хвильку на чай із пирогом?
— Не варто, але так. Можна я сяду у крісло Денієла? Воно найбільше.
— Будь ласка. Денієл ні до кого з нас не був такий прихильний, як до тебе.
«Справжня О'Гара», — подумала Скарлет. Це зігріло її краще за чай і димний вогонь у каміні.
— Маєш час зайти до бабусі, Скарлет? — біля Денієлового крісла Кетлін поставила стільчик із чаєм і пирогом.
— Я до неї спочатку зайшла. Вона вже дрімає.
— Ну то чудово. Шкода, якби вона не встигла попрощатися. Вона вже витягнула поховальний саван зі скрині, де тримає свої скарби. Скоро, мабуть, помре.
Скарлет витріщилася на спокійне обличчя Кетлін. Як вона може про таке говорити таким самим тоном, як про погоду абощо? А тоді спокійно собі пити чай і їсти пиріг?
— Ми сподіваємося, до того видасться кілька днів без дощу, — далі вела Кетлін. — На дорогах таке болото, людям складно буде дістатися на прощання і похорони. Але вже як буде.
Вона помітила жах на обличчі Скарлет і неправильно його зрозуміла.
— Всім нам її не вистачатиме, Скарлет, але вона готова йти, а ті, хто прожив так довго, як стара Кеті-Скарлет, знають, коли настає їхня година. Дай доллю гарячого чаю, у тебе в горняті вже, мабуть, охолов.
Скарлет зі стуком поставила горня на блюдце.
— І справді, не можу, Кетлін, мушу переїхати брід, мушу йти.
— Пришлеш звісточку, коли почнуться перейми? Я охоче з тобою побуду.
— Пришлю, дякую. Поможеш мені сісти у бричку?
— Візьмеш на потім шматок пирога? Я тобі швиденько загорну і принесу.
— Ні, ні, дякую, чесно, але боюся, щоби дощ не застав мене в дорозі.
«А ще більше боюся, що збожеволію», — подумала Скарлет, від'їжджаючи.
Колум мав рацію, всі ірландці забобонні. От хто би про Кетлін таке подумав? А її власна бабуся вже витягнула саван. Один Бог знає, що вони витворятимуть у Ніч всіх святих. «Я не тільки двері зачиню, я ще й колодку замкну. У мене від цих розмов мороз поза шкірою».