— Ніяк, — сказала Скарлет, — я просто знаю, що якби ви не спинили ту жахливу жінку, вона би її вбила, і в мене не було би дитини. Я багато чого пам'ятаю з тої ночі.
Колум забрав малу Кеті в отця Флінна відразу по хрестинах і віддав у вже простягнені руки Скарлет. Тоді налив маленьку чарочку віскі священику та хрещеним батькам і виголосив тост:
— За здоров'я і щастя матері й дитини, Справжньої О'Гари і наймолодшої із О'Гарів.
Після цього він провів праведного старого на непевних ногах до бару Кеннеді, де пригостив випивкою усіх присутніх на честь такої події. Він без надії сподівався, що це покладе край чуткам і пліткам, які вже літали по всьому графству Міт.
Джо О'Нілл, коваль, забився в куток кухні у Баллігарі до світанку, тоді втік до своєї кузні, де запивав переляк віскі.
— Сам святий Патрик одними молитвами не вдужав би тої ночі, — розказував він усіх охочим, а таких було чимало. — Я вже збирався рятувати нашу О'Гару, коли відьма увірвалася крізь кам'яну стіну і як кине мене об підлогу наглою силою. А тоді як копне — і я добре почув, що в неї не людська нога, а роздвоєне копито. Вона наклала на нашу О'Гару закляття і вирвала дитину в неї із живота. Мале було все в крові, і на підлозі була кров, і на стінах, і в повітрі. Слабший чоловік би затулив очі од такого страхіття. Але Джозеф О'Нілл роздивився сильне тільце дитини під тотою кров'ю, і кажу вам, що то був хлопчик, я добре бачив чоловіче єство в нього між ногами. «Кров змию», — сказала демониця, а як розвернулася, то віддала отцеві О'Гарі хирляву напівживу дівчинку, темну, наче земля з могили. І що скажете? Чи то не підкидька я побачив тої страшної ночі? Добра з цього не вийде, ні нашій О'Гарі, ні будь-якому чоловікові, якого торкнеться тінь тої дитини фей, підкинутої замість вкраденого сина нашої О'Гари.
Чутки з Даншокліна дісталися Баллігари за тиждень. О'Гара вмирала, розказувала повитуха, і врятувати її можна було, тільки діставши мертву дитину із живота. Кому таке ще знати — хоч це й біда, звісно, — як не повитусі, яка все знає про породіль? І раптом стражденна мати сіла на ложі болю. «Бачу, — сказала вона, — банші! Висока, у всьому білому, з феїною вродою на лиці». Тоді самі дияволи кинули з пекла списа через вікно, і банші влетіла, щоби своїм виттям накликати смерть. Вона прилетіла по душу померлої дитини, але дитя вернули до життя, висмоктавши душу доброї старої бабусі О'Гари. То так диявол постарався, жодних сумнівів, і дитина, яку Справжня О'Гара вважає своєю, насправді вурдалак.
— Мені здається, треба попередити Скарлет, — поділився Колум із Розмарі Фітцпатрик, — але що я їй скажу? Що люди забобонні? Що недобре дитині народжуватися в Ніч усіх святих? Навіть не знаю, що їй порадити, не можна захистити дитину від пліток.
— Я подбаю про безпеку Кеті, — пообіцяла місіс Фітцпатрик. — Ніхто й ніщо не увійде в дім без мого відома, і жодна шкода не станеться тій бідній дитині. Чутки з часом забудуться, Колуме, ти сам знаєш. Трапиться ще якийсь привід навигадувати історій, і всі зрозуміють, що Кеті — така сама звичайна дитина, як інші.
За тиждень місіс Фітцпатрик занесла тацю з чаєм та сандвічами до кімнати Скарлет і терпляче вислуховувала від неї ті самі скарги, що й багато днів поспіль.
— Не розумію, чого мушу вічно сидіти у цій кімнаті. Я почуваюся достатньо добре, щоби вже виходити. Погляньте, яке сьогодні гарне сонце, хочу вивезти Кеті на прогулянку в бричці, а можу хіба сидіти при вікні і дивитися, як падає листя. Я впевнена, вона за ним спостерігає. Її очі дивляться вгору, а тоді опускаються слідом за листочком униз... О, дивіться! Ходіть сюди, гляньте! Гляньте, які в Кеті очі у цьому світлі. Більше не голубі. Я думала, потемніють до карих, як у Рета, бо вона його чиста копія. Але бачу перші крапочки кольору, і вони зелені. В неї будуть мої очі!
Скарлет потерлася носом об шию дитини.
— Ти мамина доня, правда, Кеті О'Гара? Ні, не Кеті. Скільки є всяких Кеті. Я зватиму тебе Киця-Кет за твої зелені очі.
Вона гордо підняла дитину, щоби показати економці.
— Місіс Фітцпатрик, познайомтеся із Кет О'Гара, — усмішка Скарлет сяяла, наче сонце.
Розалін Фітцпатрик ще ніколи в житті не було так страшно.
64
Вимушене байдикування на час одужання дало Скарлет багато годин для роздумів, оскільки дитина більшість дня і ночі спала, як і всі немовлята. Скарлет пробувала читати, але книжки ніколи особливо її не захоплювали, і в цьому вона геть не змінилася.