Змінилися її думки.
Найперше, любов до Кет. Немовляті було лише кілька тижнів, воно ще не озивалося, реагувало хіба на голод і задоволення від теплих грудей і молока Скарлет. «Це тому, що я люблю її, я така щаслива, — усвідомила Скарлет. — І не важливо, чи це взаємно. Хочеться думати, що Кет любить мене, але насправді вона любить попоїсти».
Скарлет сміялася з себе. Скарлет О'Гара, яка заради розваги заввиграшки закохувала в себе чоловіків, для єдиної людини, яку любила в житті найдужче, означала всього лише їжу.
Бо насправді вона ніколи не кохала Ешлі, це вона знала давно. Вона лише хотіла недосяжного і називала це коханням.
«Я змарнувала більше десяти років на уявне кохання і втратила Рета, якого кохала по-справжньому.
...Чи не кохала?»
Вона поринула у спогади, хоч вони й завдавали гіркого болю. Думати про Рета завжди було боляче — про те, як вона його втратила, про її поразку. Їй трохи легшало від згадки, як він повівся з нею, і ненависть випалювала біль. Але переважно вона намагалася про нього не думати, — так було простіше.
Цими довгими днями, коли робити їй було нічого, Скарлет усе думала про своє життя і не могла уникнути спогадів про колишнього чоловіка.
Чи кохала вона його?
«Мабуть, — подумала вона, — мабуть, досі кохаю, інакше моє серце не рвалося б так, коли згадую його усмішку, його голос».
«Я була щаслива ще до народження Кет. З того дня, коли вперше ступила у будинок Джеймі. Не так, як зараз, — я й не уявляла, що можна бути настільки щасливою, як тепер, щоразу, коли бачу Кет, обіймаю її або годую. Але все одно, я була щаслива, бо О'Гари прийняли мене такою, як я є. Не вимагали від мене, щоби я була точнісінько, як вони, ніколи з ними я не почувалася, наче мушу змінитися, не почувалася неправильною.
Навіть коли я помилялася. Яке я мала право вимагати, щоби Кетлін мене зачісувала, зашивала мій одяг та застилала моє ліжко? Я задирала носа. Поруч із людьми, які самі ніколи до такого не опускаються. Але ніхто жодного разу не сказав: “Ой, годі вже чванитися, Скарлет”. Ні, вони дозволили мені чинити по-своєму і прийняли мене з моєю зарозумілістю. Такою, якою я була.
Я страшенно помилялася, коли наполягала, щоби Денієл з усіма переїхав у Баллігару. Я хотіла, щоб вони були мені чимось зобов'язані. Щоби вони всі жили у великих будинках, були поважними фермерами з купою земель і найнятими робітниками, на яких припаде більшість роботи. Я хотіла їх змінити. Я й не поцікавилася, що вони самі хочуть для себе. Я не приймала їх такими, як вони є.
О, ніколи так не вчиню із Кет. Ніколи не буду на неї тиснути. Завжди любитиму її, як тепер — усім серцем, не зважаючи ні на що.
Мама ніколи не любила мене так, як я люблю Кет. Ні Сьюлін, ні Керрін. Вона хотіла, щоб я стала інакшою — такою, як вона. Щоби всі її доньки, всі троє такими стали. Вона помилялася».
Скарлет злякалася останньої думки. Вона завжди вірила, що мати — свята. Немислимо, щоб Еллен О'Гара в чому-небудь помилилася.
Але ця думка її не полишала. Поверталася знову і знову, коли Скарлет не могла від неї відмахнутися, у різних формах, по-різному прикрашена. Не давала спокою.
Мати помилялася. Жити, як леді Еллен, — це ще не єдиний спосіб. І не завжди найкращий. Якщо це не приносить щастя. Бути щасливою — ось як потрібно жити, бо тоді ти й іншим людям дозволяєш бути щасливими. Так, як вони захочуть.
«Мама не була щаслива. Вона була добра, терпляча, піклувалася про дітей, про тата, про чорнюків. Але не любила нікого. Не була щаслива. О, бідна моя матуся. Як би мені хотілося, щоб ти пережила таку любов, яку я зараз маю у серці, щоби ти була щаслива.
Як там сказав дідусь? Його дочка Еллен вийшла за Джералда О'Гару, бо розчарувалася в коханні. Це того вона не зазнала щастя? Вона тужила за кимось, із ким не могла бути так само, як я тужила за Ешлі? Так, як тужу зараз за Ретом, коли не можу цьому зарадити?
Яка марнота! Яка страшна, безглузда марнота. Щастя таке прекрасне, як же можна чіплятися за кохання, яке приносить самі нещастя?» Скарлет заприсяглася, що не стане такою. Вона знала, що таке щастя, і не відмовиться від нього.
Скарлет пригорнула до себе сплячу дитину. Кет прокинулася і замахала незадоволено маленькими рученятами.
— Ой, Кицю-Кет, вибач. Я просто мусила тебе обійняти.
«Всі вони помилялися!» — думка вибухнула у Скарлет у голові, пробудивши її з міцного сну. «Всі вони помилялися! Всі ті, хто відвернувся від мене в Атланті, тітонька Юлейлія і тітонька Полін, всі у Чарлстоні. Вони хотіли, щоб я була подібна на них, а як я не така, то осуджували мене, ніби зі мною щось страшенно не так, ніби я погана людина і заслуговую на їхню зневагу.