— Старий Денієл кличе тебе, Скарлет. Він захворів на груди і помирає.
Скарлет різко вдихнула, коли побачила старого Денієла. Кетлін перехрестилася.
— Він відходить, — тихо сказала вона.
Очі Денієла О'Гари запали, щоки теж, його обличчя скидалося на череп, обтягнутий шкірою. Скарлет стала навколішки біля строгого складаного ліжка і взяла його за руку. Вона була гаряча, суха, як папір, і слабка.
— Дядьку Денієле, це Кеті-Скарлет.
Денієл розплющив очі. Для цього йому знадобилося таке зусилля волі, що Скарлет захотілося плакати.
— Хочу попросити про послугу.
Дихав він поверхнево.
— Що завгодно.
— Поховай мене на землі О'Гарів.
«Не будь дурним, тобі до цього ще далеко», — хотіла Сказати Скарлет, але не могла брехати старому чоловікові.
— Обов'язково, — сказала вона по-ірландськи.
Денієл заплющив очі. Скарлет заплакала. Кетлін провела її до крісла біля вогнища.
— Допоможеш мені заварити чай, Скарлет? Усі прийдуть.
Скарлет кивнула, бо не могла й слова мовити. До цього моменту вона не усвідомлювала, наскільки важливим для неї став дядько. Він рідко говорив, вона майже ніколи з ним не розмовляла, він просто був поруч — міцний, тихий, незмінний і сильний. Голова дому. Для неї справжнім О'Гарою був дядько Денієл.
Кетлін відправила Скарлет додому, перш ніж стемніло.
— Тобі треба дбати про дитину, тут ти більше нічого не зможеш зробити. Приходь завтра.
У суботу все було так само. Люди йшли невпинним потоком, щоб висловити свою повагу. Скарлет чайник за чайником заварювала чай, нарізала пироги, які приносили відвідувачі, мастила маслом хліб на бутерброди.
У неділю вона залишилася з дядьком, поки Кетлін і чоловіки О'Гари пішли на службу. Коли вони повернулися, вона поїхала в Баллігару. Справжня О'Гара повинна святкувати Великдень у церкві в Баллігарі. Їй здавалося, що отець Флінн ніколи не закінчить служби, думала, що їй ніколи не вдасться втекти від містян, які висловлювали сподівання на одужання її дядька. Навіть після сорока днів строгого посту — для О'Гарів з Баллігари звільнення не було — Скарлет не мала апетиту до святкового великоднього обіду.
— Візьміть їжу в дім вашого дядька, — запропонувала місіс Фітцпатрик. — Там усе ще є здорові чоловіки, які працюють на фермі. Їм потрібні харчі, а бідна Кетлін займається старим Денієлом.
Скарлет обійняла й поцілувала Кет перед від'їздом. Кет поплескала матір по заплаканих щоках своїми маленькими ручками.
— Яка дбайлива Киця-Кет. Дякую, моя дорога. Моллі скоро буде краще, тоді ми пограємося і поспіваємо у ванні. А тоді поїдемо в чудову подорож на кораблі, — Скарлет картала себе за ці думки, але все ж сподівалася, що не пропустить відплиття «Бріана Бору».
Того дня Денієлові було трошки краще. Він упізнавав людей і звертався до них на ім'я.
— Слава Богу, — сказала Скарлет Колуму.
Вона ще й дякувала Богу за те, що Колум був тут. Чому він так багато їздив? Цих довгих вихідних їй його не вистачало.
Саме Колум сказав їй у понеділок вранці, що вночі Денієл помер.
— Коли буде похорон? Я б хотіла відплисти в п'ятницю, — добре було мати Колума за друга; вона могла сказати йому будь-що, не боячись, що він не зрозуміє чи не схвалюватиме.
Колум повільно похитав головою.
— Не вийде, Скралет. Багато людей поважали Денієла і багато О'Гарів приїдуть попри глибоку грязюку на дорогах. Поминки триватимуть щонайменше три дні, або й чотири. А після них буде похорон.
— Ой, ні, Колуме! Тільки не кажи, що я мушу йти на поминки; вони жахливі, я цього не витримаю.
— Ти мусиш піти, Скарлет. Я буду з тобою.
Скарлет чула голосіння ще до того, як побачила будинок. Вона з відчаєм поглянула на Колума, та він був невблаганний.
Біля низьких дверей зібрався натовп. Стільки людей прийшли оплакати Денієла, що для всіх не вистачало місця. Скарлет почула слова «справжня О'Гара», побачила як люди розступилися, щоб дати їй пройти. Вона усім серцем хотіла, щоб цей жах скінчився. Однак, зігнувши голову, увійшла в дім, налаштована зробити те, що потрібно.
— Він у вітальні, — сказав Шеймус.
Скарлет застигла. Звідти линув моторошний плач. Вона увійшла.
На столі в голові й у ногах Денієла горіли високі ірубі свічки. Денієл лежав на покривалі, вбраний у біле з чорноіо оторочкою. Його спрацьовані руки були схрещені на грудях, а в них — чотки.
На кого ж ти нас покинув? Оchon! Ой, лишенько!