— Що... тут... відбувається?
Колум не відповідав.
— Кидай зброю, Дейві, — сказав він незнайомцю. Пістолет із металічним ляском упав на кам'яну підлогу. Колум поволі опустив руку чоловіка. Потому хутко прибрав свою з його шиї, стиснув кулаки і вдарив незнайомця. Непритомне тіло впало йому під ноги.
— Не помре, — сказав Колум. Він швидко пройшов повз Скарлет і тихо зачинив двері на засув. — А тепер, люба Скарлет, нам потрібно поговорити.
Колум, стоячи ззаду, узяв її за плече. Вона смикнулася, повернувшись до нього обличчям.
— Не «нам». Ти, Колуме. Ти розкажеш, що тут відбувалося.
Його голос знову зазвучав тепло й радісно.
— Це просто нещасливий збіг, люба Скарлет...
— Тільки не треба оце «люба Скарлет». Ти мене на таке не купиш, Колуме. Той чоловік намагався мене вбити. Хто він такий? Чому ти вислизаєш, таємно крадешся на зустріч із ним? Що відбувається?
Обличчя Колума було блідим і розпливчатим у сутінках церкви; комірець здавався білосніжним.
— Ходімо до світла, — мовив він тихо і пройшов до місця, де вікна відкидали тонкі смужки світла.
Скарлет не вірила своїм очам — він їй посміхався.
— Що ж, Скарлет, якби у нас був готель, такого ніколи не трапилося б. Я не хотів тебе вплутувати, Скарлет. Бо це клопітна річ, щойно ти про це дізнаєшся.
Він ще й посміхається! Як він сміє? Вона заціпеніла, не наважуючись вимовити й слова.
Тоді він розповів їй про Братство феніанців.
Коли Колум завершив розповідь, Скарлет нарешті озвалася.
— Юда! Ах ти брудний, брехливий зрадник! Я довіряла тобі. Я думала, що ти — мій друг.
— Я ж сказав, що то клопітна річ.
Скарлет почувалася надто пригніченою, щоб гніватись, коли він спокійно, з усмішкою відповів їй. Усе — зрада, усе — брехня. Він використовував її з самого початку, обманював, відколи вони зустрілися. Зрештою, всі вони: Джеймі та Морін, кузини у Саванні та Ірландії, селяни в Баллігарі, всі люди, що жили в Баллігарі. Навіть місіс Фітц. Її щастя було ілюзією. Все було ілюзією.
— То тепер ти вислухаєш мене? — Вона ненавиділа голос Колума; його мелодійність, чарівність. Скарлет намагалася затулити вуха руками, проте його слова прокрадалися крізь пальці. — Пригадай Південь і чоботи завойовника на ньому, подумай про Ірландію: її красу та її кров на руках убивці. У нас вкрали мову. Навчати дитину ірландської вважається злочином у цій країні. Хіба ти не бачиш, Скарлет? Якби твої янкі розмовляли словами, яких ти не знаєш, словами, які ти вивчила під натиском меча, бо «стоп» має бути словом, яке ти знаєш найліпше, інакше тебе вб'ють через те, що ти не зупинилася. А тоді ті ж самі янкі навчають твою дитину своєї мови, не твоєї, щоб вона не знала, які слова любові ти їй промовляла, а ти не розумієш, що вона тобі каже на мові янкі, і не можеш дати їй бажане. Англійці пограбували нас, вкравши нашу мову, й цим самим забрали у нас дітей.
Вони забрали нашу землю — нашу матір. Вони нічого нам не залишили, коли наші діти й матір були втрачені. В душі ми знали, що значить поразка.
Хіба ти не думаєш про це тепер, Скарлет, коли в тебе забрали Тару? Ти мені розповідала, як боролася за неї: усім серцем, розумом, усіма можливими й неможливими способами. Ти брехала, де потрібна була брехня, хитрувала, де можна було, і вбила б, якби була в цьому потреба. Ми так само боремося за Ірландію.
Нам щастить більше, ніж тобі, бо маємо час на радощі, які дарує життя. На музику, танці й любов. Скарлет, ти знаєш, що таке любити. Я спостерігав зростання й розквіт твоєї дитини. Хіба ти не бачиш, що любов живиться, не пожираючи саму себе, що любов — це завжди повна чаша, яка наповнюється, щойно з неї вип'єш.
Так само й наша любов до Ірландії та її народу. Я люблю тебе, Скарлет, ми всі тебе любимо. Ми не любимо тебе менше через те, що Ірландія — наша найбільша любов. Якщо ти дбаєш про свою дитину, це не означає, що ти не дбаєш про друзів. Одне не заперечує іншого. Ти сказала, що думала, — я твій друг, твій брат. Так і є, Скарлет. І так буде завжди. Твоє щастя звеселяє мене, твоє горе болить мені. Проте моє серце належить Ірландії: для мене немає нічого віроломного, якщо це робиться для її звільнення. Батьківщина не забирає любов до тебе, навпаки, вона її збільшує, множить.
Руки Скарлет мимовільно сповзли з вух і повисли нерухомо. Колум заспокоїв її, як завжди це робив, коли говорив отак, хоча вона й половини його слів не зрозуміла. Вона відчувала, що її огортала павутинка, яка зігрівала й полонила одночасно.
Чоловік, який непритомно лежав на підлозі, застогнав. Скарлет поглянула на Колума з острахом.