— Це фенієць?
— Так, утікач. Чоловік, який вважав його своїм другом, здав його англійцям.
— Ти дав йому пістолет, — то було не запитання.
— Так. Скарлет. Бачиш, більше таємниць від тебе не маю. У цій церкві я ховаю зброю, бо я — зброяр усього Братства. Коли настане час повстання, — а я сподіваюся, що він не забариться, — багато тисяч ірландців отримають зброю, яка зберігається тут.
— Коли? — запитала Скарлет, побоюючись відповіді.
— Точної дати немає. Нам потрібно ще п'ять партій, або шість, було б навіть краще.
— Ось що ви робите в Америці.
— Так. Я шукаю та збираю гроші з допомогою інших людей, а тоді ще хтось знаходить спосіб купити зброю, і я привожу її до Ірландії.
— На кораблі «Бріан Бору»?
— І на інших також.
— Ви збираєтесь убивати англійців?
— Так. Але ми будемо милосердними. Вони вбивали не лише чоловіків, а й жінок та дітей. Ми ж убиватимемо лише солдатів. Солдатові платять за смерть.
— Колуме, ти ж священик. Тобі вбивати не можна.
Кілька хвилин Колум мовчав. Пилюка поволі клубочилась у смужках світла від вікна і падала на його схилену голову. Коли він її підняв, Скарлет побачила, що очі його темні від печалі.
— Коли я був восьмилітнім хлопчиськом, — почав він, — я бачив вози з зерном і стада худоби на дорозі з Адамстауна в Дублін, а ще я бачив банкетні столи англійців. А ще я бачив, як помирала від голоду моя сестра. Їй було всього два рочки й вона не мала ще сили пережити голод. Три роки було іншому брату, й він також не вижив. Найменші завжди помирають першими. Вони плакали, бо були голодні, й були надто малими, щоб зрозуміти, що їжі немає, коли їм пояснювали. Я був старшим і розумнішим, тож усе збагнув. А ще я не плакав, бо знав, що сльози забирають сили, необхідні організмові, щоб вижити без їжі. Помер ще один брат, якому було сім, а потім шестирічна і п'ятирічна дитина, але на свій величезний сором я не пригадую, хто був хлопчиком, а хто — дівчинкою. Згодом відійшла моя мати, але я завжди думав, що померла вона від нестерпного болю розбитого серця, а не від болю в порожньому шлунку.
Щоб загинути з голоду, люба Скарлет, потрібно багато місяців. І ця смерть , немилосердна. Усі ці місяці вози з їжею котилися повз нас.
Голос його звучав тихо. Потім він оживився.
— Я був щасливчиком. Мені виповнилося десять років, закінчився голод, і я мав достатньо їжі, швидко навчався, цікавився книжками. Наш священик побачив у мені майбутнє і сказав моєму батькові, що, можливо, за належного старання, мене згодом можуть прийняти до семінарії. Батько дав мені все, що міг. Старші брати працювали на фермі більше, щоб мені нічого робити не доводилося і я міг усі зусилля присвячувати навчанню. Ніхто не осуджував і не відмовляв мене, бо мати сина священика — велика честь. І я погодився на це не роздумуючи, позаяк мав щиру віру в добрілу Бога та мудрість святої матері Церкви. Стати священиком я вважав своїм покликанням. — Голос Колума підвищився. — Тепер я знаїіду відповідь, вірив я. У семінарії зберігається безліч священних книг, там багато вчених мужів та вся мудрість святої Церкви. Я навчався, я молився, я шукав. Я знаходив екстаз у молитві, знання у навчанні. Проте не те знання, якого прагнув. Чому, запитував я вчителів, чому малі діти мусять помирати з голоду? Та єдиною відповіддю, яку я отримував була: довірся мудрості Божій та вір у Його любов...
Колум здійняв руку над змученим обличчям й майже закричав:
— Господи, Отче мій, я відчуваю Твою присутність і Твою всесильну міць. Проте я не бачу Твого обличчя. Чому Ти відвернувся від ірландського народу? — руки його безсило впали. — Відповіді немає, Скарлет, — промовив різко, — її ніколи не було. Проте я мав видіння. У ньому діти, що вмирали від голоду, зібралися разом, і їхня слабкість стала меншою через їх кількість. Воші повстали тисячами, виставили свої знесилені худі руки й перевернули повні зерна вози. Вони не померли. Тепер моє покликання — перевернути ті вози, витягти англійців з-за їхніх банкетних столів і подарувати Ірландії любов та милосердя, в яких їй відмовив Бог.
Скарлет аж рота відкрила, почувши таке богохульство.
— Ти потрапиш до пекла!
— Я вже там. Коли я бачу солдат, які знущаються з матері, що благає дозволу купити їжі своїм дітям, то певен, це — видіння з пекла. Коли я бачу, як старого чоловіка штовхають у грязюку, щоб солдати йшли помостом, це пекло. Коли я бачу, як людей виганяють із їхніх домівок, б'ють, а повні зерна вози з рипом проїжджають повз родину, яка має лише метр землі, щоб посадити картоплю і згодом годувати себе, я кажу, що вся Ірландія — пекло. І я радо помру, а тоді вічно мучитимуся в пеклі, щоби хоч на одну годину пекла не стало на землі Ірландії.